Глава 2

Дівчина отямилась на задньому сидінні автомобіля, досить дорогого автомобіля, судячи з шкіряного салону, нашпигованого різними електронними девайсами. Тихо грала якась пісня, зовсім незнайома їй, але мелодія приємна, з тих, що вже з першої секунди розумієш, слухатимеш на повторі цілий день.

- Герман, - вимовила Мілана, оскільки чоловік за рулем й досі не помітив, що вона вже оговталася і зайняла вертикальне положення, непомітно поправивши сукню на грудях і колінах. – Куди ти везеш мене?

 Її погляд зустрівся з його у дзеркалі заднього виду. У маленькому  прямокутнику вона бачила тільки його очі: такі знайомі та рідні. І якщо не звертати увагу на стильну зачіску та одяг, бороду і модні аксесуари – це був її найкращий друг, той з ким вона, напевне, жодного дня за п’ять років навчання не провела порізну. Той, без кого перший рік розлуки Мілана ледве дихала і майже не пам’ятала, як прожила. Один з найкращих друзів, поправила вона себе.

- В лікарню, - відповів Герман українською, зупиняючи авто на обочині. – Твої студенти взяли з мене слово, що я подбаю про тебе і навіть поривалися усі їхати зі мною, проте довелося пообіцяти прийти в університет на практичне заняття. Інакше вони б не відчепилися, - він заглушив двигун і повернувся до Мілани в півоберта, усміхаючись. – Хвилюються за тебе.

Почувши рідну мову з вуст Германа, перша думка була кинутись на шию й міцно обійняти, та вона стримала себе, дивуючись, як таке може бути: знайомий незнайомець, такий рідний і чужий водночас. Раніше Мілана б не задумувалася над цим  і вже б повисла на ньому, чуючи докори: «Мілко, ну ти як мала дитина!». А їй було б байдуже, бо вона мала на те право. Право торкатися його, коли їй заманеться. А чи має Мілана зараз те право? Навряд. Тепер між ними стіна, і вони обоє її відчувають, хоча й вдають, що все гаразд і не було восьми років забуття.

Яка ще лікарня? – обурилася дівчина. – Я добре почуваюся. Не треба.

- І часто ти непритомнієш? – запитав Герман, і мимоволі ковзнув поглядом на безіменний палець правої руки Мілани, що саме клала свою сумку на коліна. Каблучки немає. Чомусь відчув полегшення, якому зовсім не міг дати пояснення зараз, а може не хотів.

- Ні, що ти. Тиск, напевне, впав. Сьогодні така спека.

- Так. Занадто, як для травня місяця.

- Так, - Мілана замовкла. Виходила якась кострубата розмова, не клеїлася зовсім: штучна, не їхня, не така, як має бути. Скільки слів, скільки запитань, признань, нарешті, роїлося у неї в голові, а вона не могла нічого видавити з себе.

- Підвезти додому?

- Мабуть.

- Пересядеш наперед?

- Тут теж зручно, не хвилюйся.

Герман кивнув, розвернувся прямо, пригладив бороду, звичка, яка виникла з роками, і завів двигун.

 Хвилину дві їхали мовчки, а потім Мілана все ж наважилася запитати:

- Надовго сюди? – погляди знову зустрілися в дзеркалі, отак вони зараз спілкуються, через призму минулого. Як символічно. Бар’єр не тільки в прямому, а й в переносному значенні. Вона завмерла в очікуванні відповіді, затамувавши подих.

-  Ще не знаю. У мене щось на кшталт відпустки, - сказав Герман неоднозначно, різко викрутивши руля, він повернув на вулицю, де жила Мілана. Вона встигла схопитися за підлокітник, інакше була б просто розмазана по боковому склі. Агресивна манера водіння на дорозі – це не її, либонь.

 – Очевидно, що вже запізно питати, - він загорнув назад волосся, що спадало на лоба, і знову глянув в дзеркало, - але у тебе та ж сама адреса?

- Так, я й досі живу з мамою, - важко зітхнула дівчина. – Усі, хто знає Клавдію Семенівну, Мілану зрозуміли б.

Герман зловив себе на думці, що абсолютно нічого не знає про те, як жила його найкраща подруга ці вісім років. А він і не хотів знати. Від спогадів про їхню останню зустріч ще й досі щемить серце і це не дає рухатися далі. А раптом все не так мало завершитись?! Ця нав’язлива ідея його не полишала.

Та, певно, прийшов час, зізнатися хоча б собі самому в тому, що він просто боявся. Боявся набрати у рядку пошуку в соціальній мережі два слова і дізнатися, що вона безмежно щаслива, заміжня й вірогідно вже має дітей. І забула поділитися тією радістю з другом. А другом чи?

Інколи він жалів, що так зопалу обірвав усі зв’язки з минулим. Навіть у фейсбуці старий аккаунт давно видалений, а натомість з’явилася зірка Великобританії, яку мало хто асоціюватиме з бідним хлопцем з України.

 – А Орест? Теж приїхав? – тихо спитала Мілана.

- Так. Він поїхав спочатку до батьків, а вже потім у місто навідається.

Герман з легкістю припаркувався біля Міланиного дому, вулиця тут була спокійна і тиха, транспортом не завантажена, тож клопоту, де поставити автомобіль не виникло. Він вийшов і відчинив двері Мілані.

 Тут нічого не змінилося: триповерхова школа з червоної цегли, поряд за високим дерев’яним парканом невеликий будинок на дві квартири, пофарбований у жовтий колір, затишний дворик з ніжним ароматом квітів на клумбах та крислатим горіхом, в прохолоді якого Мілана завжди вивчала слова з англійської або ж читала світову літературу. Невже ті крісла з пеньків дерев до цих пір залишилися? Не зогнили від часу, дощу і снігу…Заходиш, бувало за той паркан, і ти наче не в місті, а знову в селі у бабусі.