Травень 2020 року видався аномальним, так вважали ведучі метеорологи країни та більшість пересічних людей. Кінець місяця, а надворі вже стало по-справжньому тепло. На небі ані хмаринки, сонце сяяло так яскраво, що без окулярів дивитися на нього було просто неможливо. Мілана йшла із невеличкою групою студентів вулицями міста і насолоджувалася ароматом бузку та жасмину, що далеко розливався в повітрі. Розмовляли вони між собою виключно англійською мовою. Така була умова їхньої прогулянки. Як викладач факультету іноземних мов, Мілана не могла відмовити своїм студентам у проханні не проводити пару в університеті. Вона й сама не хотіла сидіти в душній аудиторії, де сонце, впершись у вікна, хилило лиш на сон. До того ж, чому б не поєднати приємне із корисним?! Слухаючи веселу балаканину третьокурсників та виправляючи час від часу їхні помилки, Мілана мимоволі згадала свої студентські роки. Серце стиснуло від жалю. Як же вона любила тут гуляти під прохолодою розлогих дерев!
Вони минули фонтан і саме спускалися вузькою стежкою до Лебединого озера, яке тільки кілька років тому місцева влада нарешті привела в належний вигляд. Тепер це було найулюбленіше місце для призначення побачень, а раніше тільки вибиті сходинки, що тягнулися вниз аж до річки, та поламані перила, сірі й потріскані від часу, могли дати уявлення, наскільки розкішним і дивовижним був цей парк у 70-х роках минулого століття.
Стежка проходила повз криницю, вибудовану із каменя у формі склепу, який повністю обвивав зелений плющ. Казали, що той плющ отруйний, та молодь не зважаючи на це, все одно робили фото, кутаючись у його довгі пагони, як у ковдру. Зверху, ніби на гнізді, криницю прикрашав величезний бронзовий птах із розпростертими крилами, наче захищав своє дитя. Вода там була напрочуд холодна та смачна, проте не вона так приваблювала. Всередині склепу, що нагадував швидше півсферу, кожен камінь ряботів різними написами. Тут були і признання в коханні, і записки, ініціали та дати – все що завгодно.
Мілана хотіла пройти повз, та студенти вже повитягували маркери, щоб залишити згадку про себе. Вона намагалася не шукати свої записи на камені, хоча точно знала, де вони знаходяться. Не раз сюди приходила. Дівчина відвернулася і подивилася вниз на невеличке озерце, де граційно плавали пари чорних та білих лебедів. Жаль, вона не взяла із собою хліба, щоб їх пригостити. На невеличкому містку, що дозволяв перейти озеро впоперек стояв молодий чоловік. Розгледіти добре його не вдавалось: часу було трохи по полудні і сонце сліпило очі. Через те і людей тут небагато гуляло. Опершись на перила, він дивився вдалечінь. Краєвид звідси відкривався просто неймовірний!
Мілана зупинилася на хвильку і замилувалася, їй тут завжди перехоплювало подих. Течія річки, що протікала зараз внизу вузенькою змійкою, колись утворила тут глибоку долину серед прадавніх залишків коралових рифів, так званих Товтр, стрімкі схили яких тепер сягали близько п’ятдесяти метрів, а вода, що стікала з озерця пологими сходами утворювала невеликий водопад, що зривався вниз з каньйону. Сам каньйон і долина потопали у кипучій зелені, що стрімко розросталася навесні і вигравала усіма барвами багряного та жовтого восени: тоді він був особливо прекрасний. Два береги з’єднував міст, прогулянка по якому часто викликала запаморочення в голові, якщо глянути вниз, а може то кохання вдаряло в голову, бо досить часто саме там освідчувалися. Трохи неподалік від водопаду, на самому схилі, гордувато стояв білосніжний олень з могутніми крислатими рогами, погляд якого застиг у вічності – символ міста.
Мілана замріяно дивилася на Старе місто, що простягалося на протилежному березі з його кам’яними фортецями, гострими шпилями та золотоверхими церквами. Вісім років минуло, а вона й досі не може спокійно тут гуляти, щоб спогади не нахлинули на неї мов та літня злива, така приємна й підступна водночас: бо якщо довго насолоджуватися нею, то незабаром тремтітимеш від холоду. Вона змусила себе повернутися в сьогодення: туди, де вона врівноважена, розумна жінка, авторитетний викладач і хороший наставник для своєї групи. Мрійливе дівчисько з очима кольору молочного шоколаду з широкою посмішкою на обличчі залишилося в минулому.
Мілана й не помітила, що залишилася позаду, а її студенти уже всі згуртувалися на містку, що перетинав озеро, галасуючи та наперебій тицяючи зошитами в чоловіка, що стояв там.
- Що відбувається? – промовила сама до себе й поспішила до них.
Завжди тиха й сором’язлива Оля, що стояла трохи осторонь, перехопила запитальний погляд викладачки і підбігла назустріч. Вона схвильовано прошепотіла, забувши, що має говорити англійською:
- Мілано Валеріївно! Це Деслес! – її голос звучав настільки благоговійно при вимовлянні цього імені, що здавалось, вона от-от впаде від хвилювання і емоцій. Мілана ледь стримала сміх.
- Хто-хто, Олю? – перепитала, розмова її студентів і перехожого відбувалася англійською. Це вже цікаво.
- Деслес – соліст відомого в Британії гурту «Хардвей». Усі дівчата за ним сохнуть, - бовкнула Оля, зітхаючи, і закрила рот руками. – Ой! Я не те хотіла сказати. Тобто я зовсім в нього не закохана…, - і замовкла, безпорадно кліпаючи очима.
- Все гаразд, - лагідно посміхнулася Мілана, потім промовила, не приховуючи скепсису. – Хм, що ж така відома особистість тут робить, у нашому провінційному містечку.
Вона повернулася і глянула на загадкового чоловіка, що зараз дивився у її бік. Досить високий, у відмінній фізичній формі, аж занадто відмінній, сказала б Мілана. Із тих качків, що на кожному кроці готові задерти футболку і пограти мускулами. Вона таких терпіти не могла. Темне волосся скручене вузлом позаду, доглянута охайна борода і кольорове скло сонячних окулярів – усі ознаки самозакоханого мачо, образ якого доповнювали безліч ланцюжків на шиї, шкіряні браслети на руках та перстні. Стильний дорогий одяг реклами не потребував. Не дивно, що її юні дурненькі дівчатка втратили голову і побігли за автографами, забувши, що в них власне урок англійської. Вона навіть трохи розсердилася.
#11192 в Любовні романи
#4393 в Сучасний любовний роман
#2963 в Молодіжна проза
Відредаговано: 23.07.2020