Частина 3. Єдність

Глава 12. 
 

Коли Марічка та Оленка вийшли з води, вони відчули, як під босими ногами замість лісового моху опинилася м'яка, прогріта сонцем ковила. Це був дім Оленки. Перед ними розкинувся величний степ, що хвилювався під подихом вітру, наче золоте море. Небо тут було таким високим і синім, що здавалося безмежним. Повітря було сповнене запахом полину, чебрецю та сухої трави. Сонце, велике та лагідне, повільно котилося до горизонту, фарбуючи все навколо в теплі, медові відтінки. Неподалік, на пагорбі, виднілася знайома стежка, що вела до села. Все було таким самим, як і раніше, але водночас — зовсім іншим. Кожна травинка тепер здавалася ріднішою, а кожен подих вітру — сповненим сили.

  Дівчата зупинилися на березі річки, дивлячись на цей простір. Марічка, яка звикла до тінистих лісів та стрімких гір, з подивом і захватом вдихала простір степу.

— Дивись, Марічко, це мій дім, — тихо сказала Оленка, і в її очах відбилося золоте сонце. — Тепер ти бачиш, за що ми боролися.

Марічка стиснула її руку:

— Тепер це і мій дім теж. Бо там, де є ти, і де розквітли наші квіти — там усюди наша земля.

Вони стояли серед золотих трав — дівчинка з гір і дівчинка зі степу, об’єднані спільною таємницею та великою перемогою.

   … Степ дихав вечірньою прохолодою, коли дівчата, трохи втомлені, але неймовірно щасливі, підійшли до чепурної хати на околиці села. Це була типова донецька оселя: з білими стінами, розлогими вишнями в садку та високими соняшниками, що, наче вартові, заглядали через паркан.

Мама Оленки саме виходила на ґанок, поправляючи святкову хустку, коли побачила доньку не саму, а з незнайомою дівчиною. Обидві були вбрані у вишиванки, що дивним чином сяяли навіть у сутінках.

— Оленко! Матінко, а я вже заждалася! — сплеснула руками жінка. Вона з цікавістю і добротою подивилася на Марічку. — О! А це що за гостя така гарна? І як же вона до нас приїхала в такий час?

Оленка весело засміялася і, міцно тримаючи подругу за лікоть, жартівливо підморгнула Марічці:

— Потягом, мамо, найшвидшим у світі! Прямо з-під самих Карпат примчала! Це Марічка, моя найкраща подруга. Ми тепер... ну, як сестри.

Мама лише похитала головою, посміхаючись:

— Оце так новина! Ну, проходьте швидше. Поїсти треба, сили набратися перед ніччю.

Передчуття магічної ночі

Але дівчата лише перехопили по шматку духмяного хліба з медом, бо надворі вже починало темніти, і з боку річки почулися перші звуки пісень.

— Ми підемо сьогодні святкувати разом, мамо! — вигукнула Оленка, поправляючи на Марічці плетений вінок. — Я покажу Марічці наші традиції! Нехай побачить, як у нас на Донеччині Купала святкують.

Марічка з цікавістю роззиралася навколо. Тут усе було інакше: запах чебрецю замість смерекової глиці, широкий обрій замість стрімких скель. Але дух свята був той самий — прадавній, сильний і єдиний для них обох.

   Дівчата вирушили до річки Казенний Торець, де вже збиралася молодь.

     У центрі галявини вже розкладали величезне вогнище. Оленка пояснила, що вогонь сьогодні має силу очищення. Замість гірських квітів дівчата почали вплітати у свої вінки степове різнотрав’я: сині волошки, білий деревій та червоні маки.  Оленка розповідала, як у них пускають вінки за водою, загадуючи бажання на майбутнє.

Марічка слухала, затамувавши подих. Їй було дуже цікаво, як живе і які традиції плекає її найкраща подруга .

   Потім  вечір  на березі річки ставав дедалі яскравішим. Багаття, розкладене місцевою молоддю, вже весело тріщало, підкидаючи іскри прямо до перших зірок. Навколо вогню зібралося чимало людей, і Оленка, сяючи від гордості, повела Марічку в саме коло.

— Друзі, знайомтеся! — вигукнула Оленка, привертаючи увагу всіх присутніх. — Це моя подруга Марічка. Вона приїхала до нас із самого серця Карпат, щоб разом із нами відсвяткувати цей вечір!

  Серед гурту стояв Сашко — хлопець із міцними руками та зазвичай насупленим поглядом. У селі всі знали, що Сашко завжди ставився до людей із Заходу з певною підозрою та упередженням. Він часто казав, що «там вони інші», і не дуже вірив у щирість тих, хто живе за сотні кілометрів.

  Сашко повільно підійшов до дівчат. Усі замовкли, чекаючи на його реакцію. Він уважно подивився на Марічку, на її вишиванку, а потім — у її відкриті й сміливі очі, в яких ще досі відбивалося світло п'яти чарівних квіток. Щось у її погляді, якась невидима сила та спокій, змусили його серце відтанути.

Він несподівано для всіх простягнув свою велику долоню і міцно пожав руку Марічці. Його голос звучав низько, але дуже щиро:

— Вибач, я був неправий! — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Тепер я бачу, що ми з тобою однієї крові й однієї землі. Ласкаво просимо до нашого багаття!

Це був момент справжнього перелому…     Марічка посміхнулася йому у відповідь, і напруга, що роками могла висіти в повітрі, просто розчинилася в димі Купальського вогню.

Коли вогнище трохи осіло, настала мить для найголовнішої традиції.  Марічка та Оленка, взявшись за руки, розбіглися і разом перестрибнули через золотаві язики вогню. У момент польоту вони відчули не жар, а дивну легкість, наче крила виросли за спиною.

… Саме в ту мить, коли вони були над самим полум'ям, Марічка та Оленка одночасно побачили в глибині розжареного вугілля знайомі обриси. З полум'я на них дивилося добре, молоде і гарне  обличчя Хранителя Лісу. Він немов підморгнув їм, і його борода розсипалася іскрами, які злетіли високо в небо.

    Він був там, наглядаючи за ними, задоволений тим, що насіння єдності, яке вони посіяли, вже дає перші паростки тут, у степах Донеччини.

   Вечір продовжувався дуже весело і насичено: дівчата разом пускали вінки на воду, і вінок Марічки зі смерековими гілочками сплівся з вінком Оленки з полину, пливучи впевнено за течією. Сашко, Ліза, Андрій, Данило, та інші друзі Оленки тспівали пісень, а Марічка підтягувала своїм дзвінким голосом, додаючи карпатського мелісу до степового співу.