Частина 2. Чарівний ліс

                         Глава 6.

Світ, у який вони потрапили, не мав чітких меж.

Там не було ні степу, ні гір — але було і те, й інше водночас. Трава світилася, як зорі. Дерева були прозорими, ніби сплетеними з місячного світла. Вітер ніс голоси — пісні, молитви, давні слова, що ніколи не були записані.

Над ними — небо без сонця і без місяця, але повне світла.

Оленка стояла босоніж на теплій землі.

Марічка — за кілька кроків від неї.

Вони побачили одна одну.

І в цю мить зрозуміли: це не випадковість і не сон; це — зустріч.

Квітка папороті зависла між ними, пульсуючи зеленим серцем.

— Ви з різних країв, — озвався простір.

— Але з одного кореня.

— Поки ви разом — світ не розпадеться.

І десь далеко, у реальному світі, на ставку й на Синевирі, вогнища на мить затріщали голосніше, а зорі спалахнули яскравіше.

Бо дві дівчини ступили між світами.

І казка тільки починалася. 🌿✨

Перед ними розкинувся ліс, якого не було ні на жодній мапі.

Він світився.

Дерева тут мали стовбури кольору нічного аметисту й листя, що відливало зеленим і фіолетовим, наче його торкнулася зоря. Кора була тепла, жива, ніби дихала. Гілки плавно рухалися без вітру — так, наче слухали музику, якої не чути в людському світі.

Між деревами пливли вогники — маленькі, мов світлячки, але яскравіші. Вони не літали хаотично, а рухались колами, спіралями, збирались у візерунки, схожі на давні орнаменти з вишиванок.

Трава під ногами була м’якою, мов мох, і світилася зсередини — тонкими зеленими прожилками. Коли дівчата ступали, трава тихо мерехтіла, ніби вітаючись.

Повітря пахло росою, м’ятою, чебрецем і чимось давнім, первісним — так пахне земля, яка пам’ятає перші кроки людей.

І було дивно тихо, не мертва тиша — жива. У ній чувся шепіт листя, легке дзижчання світлячків, віддалений передзвін, ніби хтось торкався кришталю.

Оленка стояла, тримаючи руки біля грудей, у звичайній білій футболці, джинсових шортах і білих кедах. Її золотаве волосся було розпущене, трохи вологе, і в зеленому світлі здавалося майже сонячним.

Марічка була поруч — у червоній футболці, темних шортах, кедах, з розпущеним чорним волоссям, що спадало на плечі. Жодних вінків. Жодних вишиванок. Лише вони — справжні, такі, якими є.

Вони повільно повернулися одна до одної.

Кілька секунд мовчали.

— Ти… теж це бачиш? — тихо спитала Оленка, ніби боялася злякати сам ліс.

— Так, — відповіла Марічка, і в її голосі не було страху. Лише подив. — Значить… я не одна.

Між ними проплив вогник і завис, м’яко світячись, ніби запрошуючи.

Десь у глибині лісу пролунало те саме шепотіння, яке вони чули біля води:

— Ви прийшли.

Голос був не чоловічий і не жіночий. Старший за час. Теплий, як земля, і сильний, як коріння.

— Тут починається шлях. Не Сходу і не Заходу. Шлях між світами.

Ліс відповів легким мерехтінням. Світлячки злетіли вище, дерева схилили гілки, ніби вклоняючись.

Оленка і Марічка несвідомо зробили крок одна до одної. І в цю мить стало ясно: вони опинилися тут не випадково.

І вийдуть звідси — вже іншими.

Вони йшли мовчки, немов боялися порушити чари цього місця. Чарівний ліс дихав — не вітром, а світлом. Зелені й фіолетові відблиски ковзали по стовбурах дерев, трава тихо світилася під ногами, а світлячки зависали в повітрі, ніби зорі, що спустилися з неба.

Раптом стежка обірвалася.

Перед дівчатами піднявся дуб.

Він був величезний — настільки, що здавалося, ніби його крона підтримує саме небо цього світу. Стовбур був широкий, з глибокими тріщинами, в яких пульсувало зелене світло. Кора світилася зсередини, мов жива, а листя над головами тихо переливалося, ніби шепотіло давні слова.

Оленка мимоволі затримала подих.

Марічка відчула, як серце б’ється швидше.

— Це… він, — прошепотіла Марічка, хоча не знала звідки.

— Я теж це відчуваю, — відповіла Оленка.

Світ навколо ніби зупинився.

З-поміж коріння дуба почало згущуватися світло. Воно повільно набирало форми — спершу тінь, потім обриси, і зрештою перед ними постав Хранитель Лісу.

Він був високий, майже зливався з деревом. Його плащ нагадував кору й мох водночас, очі світилися глибоким зеленим сяйвом, а волосся спадало, мов сріблясті ліани. Здавалося, він існує стільки ж, скільки й сам світ.

У його руках була квітка папороті.

Вона світилася яскравіше за все навколо — живим, пульсуючим зеленим світлом, у якому мерехтіли золоті іскри. Світло від неї не різало очі, а зігрівало душу, ніби згадка про дім.

— Ви прийшли з різних земель, — заговорив Хранитель, і його голос звучав, як шелест листя й далеке гриміння грози. — Але ваші серця б’ються в одному ритмі.

Дівчата відчули, як квітка відповідає їм — не словами, а теплом у грудях.

— Схід і Захід, — продовжив він. — Степ і Гори. Вас розділяють дороги, але не доля.

Квітка папороті спалахнула яскравіше.

— Вона відкривається лише тим, хто здатен бачити світ не очима, а серцем. І лише тим, хто не боїться простягнути руку через відстань.

Оленка й Марічка інстинктивно взялися за руки.