Частина 1. Життя селян

Глава 1.

Щойно вони поснідали, сонце вже набрало сили й почало нагрівати подвір’я. Повітря ще свіже, але відчувалося, що день буде гарячим. Оленка вийшла з батьком на двір — там, де завжди лежали стоси свіжоскошеної трави, що чекала на свою чергу висохнути.

Село теж прокидалося.

Десь на кінці вулиці загавкав собака, потім другий — і естафету підхопили всі інші. У сусідів заскрипіли ворота, і тітка Галя, вбрана в стару футболку та хустку, винесла на сонце відра.

Трохи далі хтось уже косив траву, і рівномірне жжжжж мотокоси розносилося степом.

Пахло сіном, землею, полином і гарячою деревиною.

— Давай, доню, — сказав батько, подаючи їй граблі. — Згребемо поки ще сонце не палить.

Оленка взяла легкі дерев’яні граблі, трохи обтесані часом, і почала збирати траву в копички. Мама тим часом розстеляла свіжу партію скошеного сіна на подвір’ї, щоб воно рівно просихало.

Навколо було чути голоси — село уже жило своїм звичним денним шумом:

• сміх дітей, що бігли до ставка;

• гупання сокири в сусіда дядька Миколи;

• свист чайника у кого-небудь у хаті;

• спів жайворонків, які зависали над степом так високо, що їх майже не було видно.

— Мама, ти бачила? — раптом сказала Оленка, дивлячись на небо. — Соловей зранку співав, ніби ніч не закінчилась.

— То до Купала, — відповіла мама. — Птахи сьогодні інакше поводяться.

Сусідська баба Марфа, що проходила повз з відром абрикос, прислухалась:

— Та все сьогодні інакше буде. Купальська ніч же, ох, сьогодні знаки всюди будуть.

Оленка усміхнулась — так казали щороку. Але ці слова чомусь стали теплим клубочком у неї в грудях.

Вітер повіяв різко. Трава на подвір’ї зрушила, ніби хтось пробіг по ній невидимими ногами. Батько глянув на небо, але не побачив нічого незвичного — ясне, безхмарне.

Оленка відчула легеньке поколювання на шкірі — ніби степ щось шепотів, звертаючись саме до неї.

А роботи ще було багато, і день тільки починався.

До обіду спека стала майже липкою — сонце висіло високо, важке й палаюче. Оленка щойно занесла до хати ще одну миску зібраних абрикосів, коли у вікні хтось гукнув:

— Оленко-о-о! Виходь! — це була 15-річна  Ліза, її найкраща подруга з сусідньої вулиці.

За нею стояли ще троє: Віка, Яринка і двоє хлопців — Сашко з Данилом, у футболках і шортах, засмаглі, зі скуйовдженим волоссям, ніби змагалися з вітром.

— Ми йдемо на ставок! — крикнув Сашко. — Пішли з нами, бо там уже половина села!

Мама виглянула з кухні:

— Іди, доню, тільки не довго! І води не боятись, але й не геройствуй!

— Добре, мамо, — відповіла Оленка, вже всовуючи ніжку в кеди.

Вона вибігла на подвір’я, а друзі одразу підхопили її, сміючись, ніби забирають у свій літній вир.

Вони йшли по вулиці, яка у цей час дня пахла пилом і теплом. Село виглядало сучасно, але кожна деталь дихала степовою Україною:

• асфальтована дорога, але з легкими тріщинками, де пробивались крихітні білі польові квіти;

• нові паркани поруч із старими дерев’яними, де фарба вицвіла, але трималась, як упертість місцевих;

• двори з сонячними панелями на дахах, а поряд — старі груші, у тіні яких сиділи бабусі;

• коти, що лежали на теплих плитах, розлінившись від спеки;

• електровелосипед під тином поруч із прив’язаною кобилою — отак і виглядав тут XXI століття.

Степовий вітер гуляв вулицею, підхоплював пилюку і сухі травинки, крутив їх маленькими вихорами. Часом приносив запах соняшникових полів, що починали жовтіти під сонячним вантажем літа.

— Давай швидше, бо жарко так, що ставок сам до нас прийде! — жартувала Ліза.

У дворі біля хати Гната працював кондиціонер — його тихе гудіння змішувалось із криками ластівок, що літали низько, прорізаючи небо.

Діти сміялись, перегукувались, хтось кинув у когось каштаном, хтось побіг наперед, і вся компанія рухалася так, ніби була частиною самого літа.

Оленка на мить озирнулась назад — на свій двір, на маму біля вікна, на батька, що щось лагодив біля сараю. Все було таке знайоме, безпечне, рідне.

Вона ще не знала, що це літо змінить її життя, але степ уже знав.

Він тихо шелестів травою, ніби нашіптуючи їй щось, чого вона поки не могла розібрати.

Компанія вийшла за останні хатини, де вулиця переходила у широку стежку, що тягнулась поміж високих бур’янів і сухої трави. Степ розкрився перед ними, безмежний і світлий, ніби хтось розгорнув жовто-зелену ковдру аж до самого горизонту.

— Ну все, ще пару хвилин — і будемо там! — вигукнув 13-річний  Данило, вже біжучи вперед.

Оленка з Лізою йшли трохи позаду. Сонце пекло в плечі, але вітерець час від часу приносив прохолоду — запах м’яти, чебрецю й теплої води.

Коли вони нарешті вийшли на пагорб, перед ними відкрився ставок — широкий, тихий, з темно-синявою глибиною. Вода блищала так яскраво, ніби на ній лежало срібло. По периметру росли очерети, що тихо хитались, нашіптуючи свої невидимі історії.

На одному березі вже сиділи кілька хлопців, кидали камінці, змагаючись у “жабках”. Дівчата з молодших класів плели вінки. Десь на протилежному боці виднілась старенька дерев’яна кладка, яка скрипіла навіть від легкого вітерця.

— О, а ось і наш карасьовий рай, — пожартував 16-річний Сашко.

— Ти б краще не забув, як минулого року вліз у тину, — нагадала 14-річна Віка, і всі розсміялися.

Оленка зупинилась на березі. Її погляд упав на воду — вона була дивно рівною, ніби хтось зупинив час. Жодної хвилі, жодного поруху — тільки гладка дзеркальна поверхня.