Пролог.

Ранок на Донеччині. 

Оленка, якій нещодавно виповнилось 15 років, прокинулася ще до світанку — коли небо на сході лише торкалося золотавих відтінків, а село спало у тиші. Було п’ята година ранку. Вікно її кімнати розчинилося назустріч новому дню, і теплий літній вітерець тихо гойдав фіранку. На столі лежали шматки недоідків торту , які вона ніяк не змогла викинути.

Десь у дворі кукурікав півень, перекликаючись із сусідським. На городі прокидалися соняшники, повертаючи свої голівки до світла. Запах свіжоскошеної трави й розігрітої за ніч землі наповнював повітря. Десь у полі вже гуділи перші джмелі, а жайворонок здіймався високо в небо, розсипаючи свій спів над безкраїм степом.

Оленка лежала й дивилася на ці промені, що прокрадалися у кімнату, немов золоті нитки. День тільки народжувався, і в ньому було щось чарівне — таємниця, яку могла почути лише та, хто прокидається так рано.

Двері скрипнули, і до кімнати заглянула мама. Її руки ще пахли свіжим хлібом, бо зранку вона вже встигла розпалити піч.

— Доню, вставай, — лагідно мовила вона. — Ходімо, треба допомогти корову подоїти, день же починається.

Оленка потягнулась, ще раз глянула у вікно на золоті промені сонця, що торкалися дахів хат, і взяла до рук телефон. На екрані світилася дата: 6 липня. Серце її легенько здригнулося. Вона знала, що сьогодні особливий день. Попереду — ніч Івана Купала, таємнича і тривожна водночас, повна легенд і знаків.

Вона вдихнула повітря, сповнене літніх запахів — свіжої роси, сіна й польових трав, — і відчула, що в цьому ранку прихована невидима сила. Наче сам світ шепотів: сьогодні все зміниться.

Оленка вийшла з хати, прикривши за собою двері, і ступила босими ногами на теплу від ранкового сонця землю. Роси вже трохи менше, ніж о четвертій, але тонкі срібні краплі все ще блищали на траві, ніби розсипані дрібні перлини.

Село на Донбасі   тільки потроху прокидалося.

Десь у сусідньому дворі загрюкали відра, а по вулиці повільно проїхала стара «тачка» — дід Петро повіз на город молоді огірки полити. Ластівки виписували кола під небом, так низько, що здавалося — ось-ось торкнуться крилом її плеча.

А повітря було наповнене тим особливим літнім запахом, який буває тільки тут: духмяний аромат стиглого жита, сухого степового вітру й нагрітої деревини старих тинок. Десь у балці перегукувалися перепілки, а з далеких городів чути було перший дзенькіт металевих граблів.

Оленка йшла стежкою до хліва, уявляючи, як сонце повільно виповзає з-за пагорбів і торкається кожної хати золотом. Вона любила ці ранки — тихі, не поспішні, коли здається, що навіть час іде м’якше.

На вишні край двору сидів соловей і, хоч була вже не ніч, він уперто доспівав свою пісню, ніби прощався з темрявою. Від мостини біля хліва тягнувся запах свіжого сіна, змішаний із запахом корів, теплих і спокійних, як сама земля.

Оленка прочинила двері хліва — там було напівтемно, прохолодно, і над усім стояв м’який запах молока. Корова Мальва повернула до неї голову й тихо замугикала, ніби віталася.

Оленка присіла на низеньку табуретку й раптом знову згадала про сьогоднішню дату: 6 липня. Ніч Івана Купала.

І в глибині серця прокотилося ледь відчутне, але виразне тремтіння — передчуття, що цей день приведе її до чогось великого.

Дім Оленки стояв майже на краю села, де степ починався одразу за городами, — широкий, золотавий, безмежний. Сюди завжди долітав запах полину, пилкових трав і сухого літнього вітру.

Хата була сучасною, але з характером Сходу, з його простором і силою.

Білий фасад із гладкої штукатурки, темний металевий дах, прямі лінії — усе стримано, але дуже чисто й акуратно. На подвір’ї — колодязь з металевою ручкою, старий абрикос і кілька лавок, на яких увечері вся родина сиділа й слухала, як шумить нічний степ.

Вікна великі, але не панорамні — сонце тут гаряче, тому на них висіли білі рулонні штори, які створювали всередині м’яке світло. Під вікном — вазони з пеларгонією, якою пишалась Оленчина мама.

Усередині — український степовий мінімалізм.

Світлі стіни, багато білих і бежевих тонів. Дерев’яний стіл у кухні зі слідами від дитячих малюнків, бо Оленка колись любила малювати сонця та квіти просто на папері поруч із мамою.

Кухня — серце дому.

На полицях: скляні банки з компотами, узваром, варенням з абрикосів та вишень. У кутку — сучасна плита, але поруч висіла стара макітра та глиняна миска, яку берегли ще з бабусиних часів.

У повітрі завжди стояв запах теплого тіста, меду та молока — бо корова й кози були поруч, у дворі.

Вітальня — затишна й проста, з великим світлим килимом та зручною сірою софою. На стіні — фото родини та степових краєвидів, зроблені батьком. Поруч — телевізор, старий, але робочий, і тумба з вазонами алое та кактусами, бо вони добре витримували сухе повітря.

Оленчина кімната — простора, світла, з білим письмовим столом.

На стіні висіли її малюнки: море Азовське, степи, жайвір у небі, вечірні зорі. На полиці — кілька книг, блокнот із поезією та коробка з мушлями, зібраними на морі.

Вікно виходило прямо на степ.

Вночі воно шуміло, вдень — миготіло хвилями трав, а вранці сонце заходило в кімнату без попередження — різко, золотом, так, як може тільки в цих краях.

У хаті Оленки пахло:

хлібом, молоком, абрикосами й степовим теплим пилом.

Це був дім, у якому кожен ранок звучав по-іншому,

де вітер приносив новини з усього села,

і де Оленка завжди відчувала свободу й простір — навіть тоді, коли ще не знала, що на неї чекає.

Карпати. Той самий ранок.

Марічка прокинулася не від півня й не від маминого голосу — від звучання гір.