Квітка-хижак

      Там, де закінчується ліс і починається тиша, стояла хатина з червоною черепицею. У ній мешкали брат і сестра — Лесик і Катруся — та кіт на ім’я Остап Остапович. І не було у них нікого ріднішого за одне одного.

       Удвох діти вправно давали собі раду: вирощували їжу, ходили по воду й молоко до села, що ховалося за кілометр від їхнього лісового притулку. А Остап Остапович ганяв горобців. Це, погодьтеся, теж справа — краща за бездіяльність. І не те щоб кіт не хотів допомагати, просто він не знав як, а в ліс йти відмовлявся: селяни боялися лісу.

       Ходили чутки, що в хащах живе людожер. Діти, які потрапляли туди, зникали — й більше їх ніхто не бачив. Один лісничий знайшов у гущавині сукню зниклої дівчинки — і те, що побачив далі, змусило його назавжди покинути своє ремесло. Але брат із сестрою, здавалося, не боялися. Вони мовчки слухали поради «виїхати», кивали — й далі ходили до лісу. Іноді брали з собою Остапа Остаповича, та той завжди пручався. Катруся вважала, що він значно більше цінує сонячні плями й лінощі, ніж пригоди.

       Одного ранку Катруся з Лесиком пішли по ягоди. Але замість чорниць знайшли дещо інше — білу, майже прозору квітку. Вона була крихітною, та пахла так, ніби ввібрала в себе всі аромати весни. Катруся нахилилася, і в ту ж мить квітка почала рости, розпускаючи пелюстки. Лесик спробував відтягти сестру — і сам упав до підніжжя дивовижної рослини. Потім... з її серцевини висунулося щупальце, вкрите клейким пилком. Хлопець не встиг і голосу подати, як квітка проковтнула його.

       Катруся застигла. Потім — почала гамселити рослину палицею. Та вона не ламалася.

«Ніби зроблена з каменю,»   — подумала дівчинка, продовжуючи бити квітку.

       Катруся втомилася. Важко дихаючи, зупинилася перепочити. І саме в цей момент квітка-хижак знову розкрила пелюстки. Вона приготувалася до нового нападу. Катруся могла стати наступною, але ним став Остап Остапович. Він діяв рішуче, мов герой, — і, як личить герою, стрибнув просто в пащу. Квітка-хижак проковтнула і його й Катруся залишилася сама. Вона бігла лісом, не знаючи, кого шукати в місці, куди навіть лісничі боялися ступити.

       Нарешті впала під деревом і заплакала. І тоді з-за стовбура вийшов олень. На його рогах сиділи частина Нас — два метелики. А поруч — білочка. Олень легенько вдарив ратицею по каменю. Дівчина підняла голову, подивилася оленю у вічі. Без слів вона зрозуміла: треба йти за метеликами. Вони — тобто Ми... ну, ви зрозуміли — привели її до озера.

       На поверхні води вона побачила своє відображення… а в ньому — золоту чотирилисту конюшину, яка заговорила до неї. Дівчинка дізналася, що в лісі жив чаклун. Він створив квітку-хижака, щоб та збирала дітей для його зілля безсмертя.

«І чому всім так хочеться безсмертя?» — подумала Катруся.

       Конюшина повідала їй: якщо хтось із чистим серцем зірве конюшину, потрапить у квітку й капне чистою сльозиною — квітка зникне раз і назавжди. А разом із нею — і чаклун.

       Катруся зірвала рослину й побігла назад. Квітка проковтнула її — сама не знаючи, що приймає у себе свою погибель. Всередині було темно. Катруся падала. Раптом почула:

— МЯ-ЯВ!

Вона усміхнулася. Остап Остапович.

      Дівчинка дістала з кишені конюшину. Рослина засяяла, освітивши нутрощі квітки. Тут були всі зниклі діти і ... дівчинка в сорочці Лесика.

Катруся посміхнулася — її брат і тут встиг виявити «чоловічність».

       Не зволікаючи, Катруся заплакала. Сльоза впала на конюшину — і з’явилося світло. Світло розрослося. Темрява почала тікати. Коріння квітки тремтіло. Діти заплющили очі. Пролунав вибух. І вони — вже назовні.

               Катруся озирнулася. Липкий слиз покривав усе, але всі сміялися. Вони були живі — а це головне. Ще один вибух. І знання: чаклуна більше немає. Справа зроблена і Ми могли летіти далі, знаючи: поки є такі діти, як Катруся — ще не все втрачено.

       Ми, Чарівні Метелики, летіли далі, бо життя кликало. А тим часом Катруся з Лесиком сиділи у саду й пили чай. Остап Остапович грівся на сонечку — нібито  до всього байдужий, але Ми-то знали: в його очах була тиша. Така тиша, в якій ховається подяка.