Дар життя

Еллар почав спуск із вершини, тримаючи квітку обережно, немов крихку іскру життя. Лід і каміння все ще піддавали його випробуванням: кожен крок вимагав максимальної концентрації. Вітер намагався пробратись крізь шпаринки розірваного одягу, холод проникав у кістки, а мотузка скрипіла від натуги.

Але цього разу хлопець ішов не сам, бо в його серці тепер жевріла віра, яку давала квітка. Кожен крок вниз по скелі приносив силу, а думка про Аннет розпалювала рішучість. Він уявляв сестру, яка лежала  вдома, чекаючи, і розумів, що його зусилля наближають дівчину до життя.

Коли Еллар, нарешті, ступив на знайомі уступи, з яких починав свій шлях, Квітка злегка сіпнулася в руках. Рожеві пелюстки випромінювали м’яке світло, ледве видиме у холодній сніговій завісі. Тоді, Елларові вдалося відчути перший дотик магії: мороз навколо вщух на мить, а повітря стало виразно теплішим. Навіть вітер перестав вгризатися своїми крижаними іклами в пошарпаний кожух юнака.

Хлопець вирішив не зупинятись навіть на ночівлю, поспішаючи скоріше повернутися до заслаблої сестри. Квітка освітлювала шлях, а стишений мороз не зв'язував більше рук та ніг. На наступний ранок, разом зі світанком, вдалося дістатися рівнини. Ось знайома стежка, заметена снігом, а ось і рідний дім, з димаря якого в сіре небо здіймалася смужка кудлатого диму.

Аннет лежала в ліжку, слабка, але ще живa, обличчя дівчини було блідим, а дихання нерівним. Еллар затамував подих, ніби боючись забрати зайвий ковток повітря у сестри, обережно поклав Квітку біля її подушки, тихо шепочучи:

— Все буде добре… Я приніс тобі Квітку, ту саму, з легенди… Тепер все мусить бути добре!

Хлопець опустився на підлогу біля ліжка, слухаючи уривчасте дихання недужої та тримаючи її за худеньку долоньку. Відчуття перемоги та ейфорії поступово тануло, наче сніг у променях сонця. Тепер, в теплому приміщенні, Еллар сповна відчув, що тіло його було виснажене, руки вкриті крижаними пухирями, ноги спухлі й покриті синцями від ударів об каміння. Але найгіршим було те, що біль проникав глибше, набагато глибше — всередину, у серце і душу.

Згодом з'явилося відчуття, ніби тремтливе світло Квітки витягує частину його самого, вбираючи в свої тендітні пелюстки саму сутність людської душі. Спершу тілом розлилося тремтіння, а потім в грудях розрослась безодня порожнечі. Дихання ставало дедалі важчим, голос затремтів при невдалій спробі покликати дідуся. Еллар відчув, що втрачає здатність радіти, втрачає легкість та енергію, які супроводжували його з дитинства, а відчуття власного “я” починає танути.

І тоді відбулося те, що хлопець ніяк не міг передбачити: спогади про всі щасливі миті з Аннет почали тьмяніти, як іскри в темряві. Він відчув, що магія Квітки забирає частину його пам’яті та емоцій, залишаючи тільки рішучість і відчуття обов’язку. Той Еллар, який колись сміявся, грався у дворі, мріяв про майбутнє, зникав назавжди.

Духи гір з’явилися поруч, майже прозорі, осяюючи стіни древньою силою очей. Вони не вимагали отримати у відплату життя іншої людини, ні, — натомість прагнули забрати частину душі, щоб врівноважити використану магію.

Аннет повільно відкрила очі, зустрівшись поглядом з Елларом, і в той момент, здавалось, ніби легенда ожила, кімната наповнилася ніжним рожевим сяйвом, яке переходило на бліді щічки хворої.

Дівчина простягнула руку і світло Квітки перейшло до неї. Аннет вдихнула глибоко — і на її обличчі з’явилася перша за довгі тижні усмішка, а блакитні очі засяяли життям.

Еллар відчув, як неймовірне полегшення розлилося по його тілу. Хлопець завжди вірив, що легенда справді існує, і він зміг таки пройти випробування гір, щоб повернути життя сестрі! Але й віддав за це власну плату. Віддав самого себе. Хлопець відчував себе спустошеним і, водночас, сповненим незламної рішучості. Аннет оживала з кожним вдихом і видихом, але її брат заплатив за це тим, що робило його в повній мірі людиною, віддаючи дитинство, безтурботність та, навіть, частинку пам’яті про щастя. І тільки тіло, обов’язок і любов до сестри залишилися при ньому.

Раніше Еллар не занадто сильно міркував над другою частиною легенди, де мова йшла про відплату за порятунок. Його більше вабила ідея про можливість Дива, але тепер хлопець зрозумів: великі дари завжди мають великі ціни. І деякі речі, навіть заради любові, віддаються назавжди.

Кожен дар життя потребує великої відваги і глибокої любові, і ті, хто шукає її, назавжди змінюються…