Духи гір

Вітер завивав між скелями, нещадно бив у обличчя, роздирав одяг, що вже втратив свою цілісність, змушував постійно зупинятися. Кожен крок Еллара був тяжким випробуванням на сміливість та витривалість: сніг просідав під ногами, ховаючи під собою крижану кірку. Один невірний рух — і він міг впасти у прірву, що підступно ховалася під білою ковдрою.

Блукаючи засніженими тропами хлопець, врешті решт, піднявся на вузький уступ, камені якого скрізь були вкриті тонким шаром льоду. Серце калатало так, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Еллар поволі ставив ноги у невпинних спробах рушати далі, міцно тримався за мотузку, яка зрадливо ковзала між пальцями, і весь час прислухався до шуму вітру. Там, у відлунні скель, ледь-ледь чувся тихий шепіт, наче сама гора промовляла до нього:

«Чи вартий ти того, що шукаєш?»

Проте, можливо, то був лише свист вітру, що вводив в оману розгубленого путника, жартуючи з ним свої жорстокі жарти?

Втома давно вже давалася хлопцю взнаки. Руки задубіли від холоду, лід ранив шкіру, а мороз залишав на обличчі білі кристали. З кожним пройденим кроком здавалося, що гори прагнуть відкинути його, змусити повернути назад або привести до погибелі.

Вночі Елларові вдалося знайти невеличку печеру, де можна було сховався від хуртовини. Лежачи на кам’яних плитах, хлопець відчував, як холод проникав глибоко у кістки та мозок, але в свідомості не згасав образ Аннет. Еллар думав про блакитні очі сестри, про її слабке дихання, і це давало йому сили вставати і йти. Знову і знову.

Наступного дня, через кілька годин після продовження шляху вгору, Елларові зустрілось перше небезпечне перехрестя: вузький місток із льоду, що звисав над прірвою. Довелося долати його пересуваючись по пластунськи, бо надто вже крихким та ненадійним він був. Кожен рух та подих лунали дзвоном у тиші гір. Вітер намагався вибити непроханого гостя з рівноваги, а старі скелі сипали крихітними камінцями. Еллар йшов повільно, зосереджено, відчуваючи, як тремтіння охоплює все тіло.

Далі на нього чекала тіньова долина, куди майже не потрапляло сонце, закрите гірськими масивами. Сніг тут здавався чорним, а вітер ніс із собою шепоти тих відчайдухів, які не повернулися зі своєї подорожі. Еллар бачив рухи між тінями, чи то ігри втомленого розуму, чи то духи гір, котрі, здавалося, стежили за кожним кроком. Вони не нападали, але випробовували: струшували мотузку, штовхали сніг на схили, щоб перевірити його баланс, і шепотіли стародавні попередження:

«Ти готовий заплатити ціну за бажане? Чи серце твоє достатньо сильне?»

Надвечір Еллар дістався вузького каньйону, де мороз перетворив всю воду на гострий лід. Кроки ставали все обережнішими та повільнішими. Легенда про Квітку Душі, яка жевріла у пам’яті, ставала дедалі яскравішою, але з кожним пройденим кроком хлопець відчував, що гори забирають від нього частину сил, частину себе.

І тоді, коли серце майже не витримувало натиску крижаних гір, Еллар, нарешті, побачив перший знак: високо, серед крижано-білих скель, промайнула ніжна рожева цяточка — маленька, тендітна, наче світло серед темряви. Еллар зрозумів: він близько! Але духи гір не відступали. Вони шепотіли, штовхали сніг, змушували вибирати між небезпечним схилом і непролазною стіною льоду. Щоб дістатися квітки, йому доведеться знову ризикувати — віддати останні сили, залишити страх і піднятися до вершини, де вітер вже не просто дме, а заглядає прямо в серце шукача…