Крихта надії

Минали роки, але спогад про той вечір біля каміна залишався з Елларом, немов спалах іскри, захований під шкірою. Зима тихо змінювалась весною, літом, осінню… але кожного разу, коли сніг тихо падав на землю, у пам’ять поверталися слова діда:

“За кожне врятоване життя — природа забирає інше.”

Аннет дорослішала, але її здоров’я лише слабшало.
Кожна зима забирала в дівчини ще трохи сил. Навіть у теплій кімнаті її губи набували синюватого відтінку, ніби мороз торкався тіла зсередини. Не допомагали трави, ніжна турбота брата, найкращий шматочок їжі, дбайливо приготований дідусем. Запрошена із сусіднього селища знахарка лише сумно хитала головою, відводячи очі.

Одного ранку Еллар прокинувся ще до сходу сонця від того, що тиша навколо була занадто глибокою. Дім наче затамував подих. Аннет лежала на ліжку, худенька, як тінь, а на її лобі блищала крапля холодного поту. Дівчина не спала, задумливо вдивляючись в якесь, лише їй одній відоме, місце.

— Брате… — ледь поворушила губами хвора. — Мені сьогодні снилися гори… високі, білі… і квітка. Вона кликала мене…

Еллар відразу згадав легенду.
Серце стислось так різко, що він ледве не впав на коліна. Холод пробрав тіло від макітри до кінчиків пальців.

— Не говори про таке, — різко прошепотів юнак і взяв у руки сестрину долоньку, надто легку, ніби створену зі снігу. — Ти одужаєш. Ми знайдемо справжнього лікаря. Ми…

Але тьмяний погляд Аннет промовляв більше, ніж будь-які найкрасномовніші слова: дівчина вже знала, що лікарі тут безсилі.

Увечері, після мовчазної напруженої вечері, дід поклав руку Елларові на плече.

— Я бачу, що ти вже вирішив, — промовив стиха він. — Я знав, що колись цей цей день таки настане...

— Якщо Квітка Душі десь існує… — голос хлопця хрипів від стриманого відчаю, — я знайду її! Я повинен!

Дід сумно поглянув у вогонь каміна. Полум’я відбивалося в старечих очах, в яких тепер було більше темряви, ніж світла.

— Пам’ятай, Елларе: гори випробовують не лише тіло. Вони забирають найцінніше саме тоді, коли ти вже майже дістався мети.

— Хай перевіряють, — твердо сказав юнак. — Я віддам усе, що треба! Лише б Аннет жила…

Дівчина не чула цієї розмови брата та дідуся, вона спала, змучена кашлем та приступами слабкості. Дихання було ледве помітним, наче подих зими крізь замерзлі гілки.

Еллар підвівся, підійшов до вікна… За склом тихо кружляв сніг і в тому танці хлопцеві здалося, що буря шепоче його ім’я.

Він стиснув кулаки.

Завтра він вирушить у гори. У світ, де легенди стають реальністю. У світ, який вимагає власну плату за крихту надії.