Розділ 24

Квітослава

Я прокинулася вранці в обіймах Даромира й кілька секунд просто лежала, не ворушачись. Було незвично прокидатися без страху, без думок про Марка, без усвідомлення, що десь поруч існувала загроза, від якої не знала, як захиститися. Тепер Даромир лежав поруч, а його рука обіймала мене за талію. Я повернула голову, усміхнулася й поцілувала його.

— Як ти почуваєшся?

Даромир широко усміхнувся.

— Чудово.

— Підеш зі мною до дідуся? Треба, щоб ти і бабуся були поруч, коли ми будемо проводити наші ритуали. Інакше ти мене забудеш.

— Звісно, піду. Я не хочу тебе забувати.

Я задоволено кивнула й відкинула ковдру.

— Тоді ходімо снідати. А потім до мене.

Даромир похитав головою.

— Ні, до моїх батьків. Твоя бабуся зараз живе у них.

Я відразу насупилася.

— Але чому? Щось трапилось?

— Я вирішив, що так буде для неї безпечніше, поки ти з Марком працювала. Вона теж погодилася.

Мені стало трохи ніяково від усвідомлення того, що весь цей час бабуся залишалася під наглядом родини Даромира, але водночас я чудово розуміла його рішення. З таким, як Марк треба бути насторожі.

Після сніданку ми вирушили за бабусею. До дідуся разом із нами поїхали дідусь Даромира, його бабуся й батьки, а також Всеслав Всерадович. Шеф магічної поліції виглядав напрочуд серйозним, хоча найбільше його, очевидно, досі вражала сама думка про те, що Волибор Ворон, якого всі вважали загиблим, насправді живий. Ми випили маскувальне зілля, а потім дісталися до потрібної галявини. Я відкрила портал і ми всі опинилися в прихованому вимірі дідуся.

Він саме поливав квіти в саду, коли ми перемістилися. На його обличчі відразу з’явилася така щира радісна усмішка, що я мимоволі теж усміхнулася.

— Горисвіте! Як же я давно тебе не бачив! Мабуть, сто років пройшло.

Дідусь Даромира засміявся.

— Не перебільшуй. Мені всього 77. Я молодший за тебе.

Вони гучно розсміялися, ніби два хлопчиська.

Ми зайшли до будинку, і бабуся одразу взялася готувати для всіх чай. Поки вона поралася на кухні, дідусь пояснював усім суть ритуалу. Після завершення ритуалу навколо нас мала виникнути своєрідна ілюзія, яка змінювала сприйняття тих, хто залишався поза нею. Усі маги, котрі знали про наше існування й не були присутні під час ритуалу, мали забути про нас. Для них ми просто стали б незнайомцями. І для всіх магів ми повинні були сприйматися як звичайні люди, а наша магія більше не відчувалася б.

Ми пили чай, їли грушевий пиріг, який бабуся, звісно ж, не могла не принести із собою, і я намагалася не думати про те, що незабаром мала опинитися в центрі ритуалу. Коли ми закінчили з чаєм, дідусь подивився на мене.

— Ти готова, Квіточко?

Я відчула, як серце забилося швидше, але змусила себе спокійно вдихнути. Страшно мені було, дуже, проте я не збиралася відступати.

— Так. Почнемо.

Ми вийшли надвір. За малюнком, який зробив дідусь, Даромир почав наносити порошком із сухих трав схему на землю. Він уважно перевіряв кожну лінію, щоб не припуститися помилки, а потім розставив в потрібних місцях свічі і магічні кристали. Коли все було готове, я стала в центрі схеми й відчула, як хвилювання остаточно стискає груди. Серце билося шалено, долоні стали вологими, але я не дозволила собі показати страх.

Дідусь підійшов до краю схеми й подивився на мене.

— Буде боляче, люба. Вибач за це.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Нічого, я потерплю.

Дідусь випустив магію. Вона відразу відгукнулася в кристалах і лініях на землі, змушуючи їх спалахнути мерехтливим світлом. З них почала виходити магічна енергія, поступово з’єднуючись над моєю головою й утворюючи навколо мене купол. Я завмерла, намагаючись не рухатися, хоча й дуже боялася.

Енергія повільно опустилася на мене й почала ніби просочуватися крізь шкіру. Спочатку мене обдало жаром, таким сильним, що я ледь не задихнулася, а за мить тіло пробрав крижаний холод. Температура змінювалася так різко, що мене почало трясти. Я обхопила себе руками й заплющила очі, намагаючись витримати. Проте чим більше магії всотувалось в мене, тим сильнішим ставав біль. Він розливався по всьому тілу, і мені здалося, ніби мене випалювали зсередини.

Я більше не змогла стримуватися. Розплющила очі й закричала, падаючи на коліна. Крізь сльози, що застилали очі, я бачила Даромира та бабусю. Обоє дивилися на мене з таким переляком, що від цього стало ще страшніше. Дідусь стояв біля краю схеми, його брови були вперто зведені, але він не зупинявся. Він продовжував читати заклинання, посилюючи дію ритуалу й витягуючи дедалі більше магії з кристалів.

Я залишалася на колінах, зціпивши зуби, пальцями вчепилися в землю й траву. Я боялася, що не витримаю. Біль ставав дедалі сильнішим, коли раптом на мене обрушилася величезна кількість магії. На одну коротку мить мені здалося, що я взагалі не можу вдихнути.

А потім усе скінчилося. Біль різко відступив і магічний купол зник. Дідусь завершив ритуал.

Даромир відразу підійшов до мене, допомагаючи піднятися.

— Як ти, Квітко?

Я важко вдихнула і відповіла тремтячим голосом:

— Здається, жива…

Даромир усміхнувся, але в його очах усе ще залишалося занепокоєння. Дідусь тим часом звернувся до Горисвіта:

— Горисвіте, ти відчуваєш в Квітці магію?

Горисвіт підійшов ближче, уважно оглянув мене, підняв руку й провів нею в кількох сантиметрах від мого тіла, ніби перевіряв невидимий шар енергії. Потім він трохи нахилився, принюхався й нарешті задоволено кивнув.

— Ні. Від неї навіть не пахне магією. Вона чиста, Волиборе. Вона вільна.

Я відразу насупилася.

— А моя магія не зникла?

Даромир відійшов на крок, випустив невелику світлову кулю. Вона зависла над його долонею, м’яко сяючи.

— Спробуй її загасити.

Я зосередилася, спрямувала магію на кулю, і вона миттєво згасла.