Розділ 23

Даромир

Я довго не міг змусити себе повірити, що Квітослава справді погодилася працювати на Марка. Після того, як вона хвилювалася за мене, як намагалася захистити навіть тоді, коли сама була в небезпеці, думка про її співпрацю з темними відьмаками здавалася мені майже неможливою. Але факти залишалися фактами. Вона виконувала накази Марка, допомагала йому, використовувала свій дар проти інших людей, і я не знав, скільки ще часу вона буде це робити. Я розповів про все її бабусі, сподіваючись хоча б від неї почути пояснення, яке дозволило б мені не так сильно злитися, але Уляна Тихонівна лише важко зітхнула й сказала, що Квітка намагається вижити, що вона опинилася в пастці й мусить пристосуватися до обставин. На її думку, я мав це зрозуміти.

Я не хотів розуміти. Можливо, це було несправедливо, можливо, я вимагав від Квітки більшого, ніж мав право вимагати від людини, яка опинилася в руках Марка, але я не міг змусити себе прийняти її вибір. Я сам не вчинив би так. Я краще ризикував би собою, ніж допомагав темним відьмакам робити те, що вони хотіли. Принаймні саме так я думав тоді, коли злився, а злість була єдиним, що допомагало мені не розсипатися від усвідомлення, що Квітка більше не поруч.

Я звільнився з кав’ярні. Тепер моє життя знову звузилося до будинку та нічних пошуків тих, хто порушував магічні закони. Я виходив увечері, коли міг, і сподівався випадково натрапити на Квітославу. Не для того, щоб поговорити. Не для того, щоб повернути її. Я переконував себе, що хотів лише знайти її, затримати й передати поліції. Так було б краще. Якщо я не міг врятувати її від власних рішень, то хоча б міг зупинити її, поки вона не зайшла надто далеко й остаточно не зруйнувала собі життя.

Ночами в підземеллі я пив значно частіше, ніж раніше. Сидів і дивився в одну точку, намагаючись заглушити думки. Не допомагало. Варто було мені заплющити очі, як я бачив її усмішку, ту саму живу, щиру усмішку, від якої в мене колись мимоволі тепліло всередині. Згадував її сині очі, її голос, те, як вона сердито примружувалася, коли я говорив щось, із чим вона не погоджувалася. Я злився на себе за ці спогади, намагався витравити Квітку з серця, переконував себе, що вона зрадила не тільки мене, а й усе, у що я вірив. Проте серце виявилося надто впертим і зовсім не бажало слухати мої доводи.

Одного вечора я зібрався, як завжди, вийти на пошуки злочинців. Йдучи крізь сад, я раптом почув якісь звуки біля воріт. І вже за мить побачив знайому постать і завмер. Квітослава стояла переді мною.

Я не встиг нічого сказати. Вона побачила мене, і на її обличчі одразу з’явилася така радісна усмішка, що в мене всередині все боляче стиснулося. Квітка підбігла до мене й кинулася в обійми.

— Даре, як я за тобою скучила!

Вона стиснула мене, і разом із знайомим теплом мене огорнув її аромат. На одну коротку мить я забув про все. Тіло саме потягнулося назустріч, серце зрадливо здригнулося від радості, а потім я згадав, чому вона зникла, де була весь цей час і на кого працювала. Я відсторонив її від себе, хоча зробити це виявилося значно важче, ніж я хотів показати.

— Зрадниця, — сердито процідив крізь зуби.

Усмішка миттєво зникла з її обличчя. Квітка застигла, ніби я вдарив її цим одним словом, а тоді в її очах заблищали сльози. Вона намагалася стриматися, але вони все одно покотилися по щоках.

— Як ти можеш так?.. — вона ображено підтиснула губи. — Я ж намагалася тебе врятувати… захистити…

Я відчув, як злість знову піднімається всередині.

— Шкодячи іншим?!

Квітка витерла щоку тильною стороною долоні, але нові сльози вже з’явилися на віях.

— А треба було нашкодити тобі? Чи бабусі? Чи самій вмерти?

Я стиснув зуби. Відповідь, яку я хотів дати, раптом перестала здаватися такою простою.

— Треба було знайти інший вихід.

— Я і знайшла. Я втерлася Марку в довіру, а потім підставила і втекла. А ще знайшла спосіб, як зняти твоє прокляття і приховати мою магію. Але бачу, що дарма!

Вона різко розвернулася й попрямувала до воріт. Я дивився їй услід лише кілька секунд, але за цей час у голові встигло скластися все те, чого я вперто не хотів бачити. Вона не здалася. Вона не перейшла на бік Марка. Вона робила те, що мусила, щоб вижити, захистити мене й бабусю, а потім знайшла спосіб обдурити людину, якій була змушена підкорятися. І весь цей час я вважав її зрадницею. От ідіот!

Я кинувся за нею й наздогнав біля самих воріт, схопив за руку, змушуючи зупинитися. Квітка обернулася до мене, в її очах досі стояли сльози.

— Пусти! — зірвалась на крик вона.

Я не відпустив. Навпаки, притягнув її до себе й міцно обійняв, уже не думаючи ні про гордість, ні про свою дурну впертість.

— Не пущу. Вибач, я погарячкував. Я думав, ти дійсно… здалася.

Квітка сердито пирхнула, хоча голос у неї все ще тремтів від образи.

— Хорошої ж ти про мене думки!

Я заплющив очі на мить, притискаючи її до себе міцніше. Мені було соромно за те, що я сказав, і ще більше — за те, що повірив у найгірше, хоча знав, що Квітка не така.

— Ходімо в дім.

Ми зайшли в дім, і щойно двері зачинилися за нами, я нарешті відчув, як напруга, що тримала мене весь цей час, потроху відступає. Квітка одразу попрямувала на кухню, а я пішов за нею. За кілька хвилин ми вже сиділи за столом, перед нами парував свіжий чай, а посередині стояла коробка з шоколадними мафінами з вишнею, які Квітка купила дорогою. Я взяв один, відкусив шматочок і лише тоді зміг видихнути. Квітка теж заспокоїлася і розповіла мені те, заради чого прийшла.

— Дідусь розібрався з ритуалами. Я тепер можу зняти твоє прокляття.

Я відповів не одразу. Подивився на неї, потім перевів погляд на свою чашку, обдумуючи почуте. Я не хотів дарувати собі марну надію на зцілення.

— Ти впевнена, що в тебе вийде?

— Не дуже, але я хочу спробувати. Принцип там не надто складний. Мені потрібно відчути в тобі темну магію і вплинути на неї, змусивши вийти з твого тіла.