Розділ 22

Квітослава

Я приходила до тями повільно, крізь важку, липку темряву, з якої не хотілося виринати. У голові глухо відлунював біль, тіло здавалося важким, а коли я нарешті спробувала поворухнути руками, одразу відчула міцні мотузки. Вони стягували зап’ястки за спинкою стільця, ноги також були прив’язані, не залишаючи жодної можливості підвестися. Я розплющила очі й озирнулася, намагаючись зрозуміти, куди потрапила.

Переді мною сидів чоловік років сімдесяти. У нього була коротка акуратна борода, а сиве волосся було стягнуте на потилиці в хвостик. Темно-карі, майже чорні очі уважно стежили за кожним моїм рухом, і від одного його погляду по шкірі пробігав мороз. Чоловік хижо всміхнувся, помітивши, що я остаточно прийшла до тями.

— Отямилася нарешті?

Я ковтнула, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Страх нікуди не зник, навпаки, після усвідомлення, що я зв’язана й перебуваю в невідомому місці, він став ще сильнішим, але я не хотіла показувати йому цього.

— Ви хто? Де я?

— Я Марк. І ти в мене вдома.

Я завмерла, дивлячись на нього. Марк. Ось, значить, який він, вбивця моїх батьків. Мене внутрішньо аж затрясло від усвідомлення того, хто сидів переді мною, проте я змусила себе не відводити погляду.

— Гадаю, ти знаєш, хто я? — спитав він.

— Звісно, — я процідила крізь зуби. — Ви — справжній виродок.

Марк розсміявся, наче моя відповідь його щиро розважила.

— А ти кумедна. Сидиш тут, прив’язана, й отрутою плюєшся. Не страшно, дівчинко? Чи ти так ж безстрашна і нерозважлива, як твій дід і батько?

Я відчула, як усередині піднімається лють.

— А ви так мене боїтеся, що зв’язали?

— Я вже не в тому віці, щоб бігати за дівчатами. Тому краще перестрахуватися і прив’язати. Щоб не втекла.

Я замовчала на мить, намагаючись зібрати думки. Страх заважав нормально мислити, але одне я розуміла чітко: я йому потрібна.

— Що ви від мене хочете? — спитала прямо.

— Співпраці. Погодишся працювати на мене і залишишся живою. Твоя бабуся теж. І твій хлопець.

У мене всередині все стиснулося.

— А якщо не погоджусь — вб’єте?

— Спочатку їх, а потім тебе. Ти або працюєш на мене, або не дихаєш цим повітрям. Я краще вб’ю власницю такого дару, аніж дозволю комусь іншому переманити тебе до себе.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Він говорив спокійно, майже буденно, і від цього його погрози здавалися ще страшнішими. Марк не намагався налякати мене заради задоволення. Він просто пояснював умови, ніби ми обговорювали якусь звичайну угоду.

Раптом Марк клацнув пальцями. Двоє чоловіків, які стояли біля стіни, одразу вийшли з кімнати. Я проводила їх поглядом, не розуміючи, що Марк їм наказав, але за мить вони вже повернулися. Вони вели Даромира, зі зв’язаними за спиною руками. Побачивши мене, він одразу смикнувся вперед, і в його очах спалахнула така лють, якої я ще ніколи не бачила.

— Відпусти дівчину!

Марк подивився на нього зверхньо, ніби Даромир не людиною був, а набридливою тваринкою.

— Відпущу. Якщо вона погодиться на співпрацю.

— Квітко, не погоджуйся!

Всередині все змішалося: страх за бабусю, за Даромира, за себе, розуміння, що Марк справді здатен виконати свою погрозу, і водночас лють від того, що він намагався змусити мене обирати між життям тих, кого я любила, і совістю.

— Зараз побачимо, наскільки вистачить витримки у твоєї Квіточки, — Марк хижо всміхнувся, дивлячись на мене.

В ту ж мить Марк підняв руку. Магічна енергія зірвалася з його пальців і вдарила в Даромира. Його тіло миттю напружилося. Він зціпив зуби, намагаючись не видати жодного звуку, але я бачила, як перекосилося від болю його обличчя, як напружилися м’язи. У мене перехопило подих. Я знала, що йому боляче, і від цього ставало ще страшніше.

— Досить! — вигукнула у відчаї.

Марк усміхнувся, дивлячись на мене.

— О ні, я ще тільки почав.

Над його долонею поволі виникла темна куля і почала просто на моїх очах вкриватися дрібними шипами. Я спробувала відчути її магію. Зосередилася, потягнулася до чужої сили, але натомість не відчула нічого. Я спробувала ще раз, але марно. Моя магія ніби вперлася в невидиму стіну й не могла дістатися до того, що відбувалося переді мною. Марк помітив моє напруження і його усмішка стала ще ширшою.

— Мотузки, що тебе утримують, блокують магію. Тож навіть не намагайся її застосувати. Нічого не вийде. Або ти погоджуєшся на співпрацю, або твоєму хлопцеві буде дуже боляче.

— Квітко, навіть не думай! Я витримаю!

Я подивилася на Даромира, потім на Марка. У голові шалено крутилися думки, але жодної відповіді я не знаходила. Якщо погоджуся, то опинюся в руках людини, яка вбила моїх батьків. Якщо відмовлюся, він продовжить катувати Даромира. Я намагалася зрозуміти, як можна виграти хоча б трохи часу, але Марк не залишив мені навіть хвилини на роздуми.

Нова шипаста куля зірвалася з його руки й ударила Даромира. Він різко втягнув повітря крізь зціплені зуби, ноги підкосилися, і він упав на коліна, а потім завалився набік, бо зв’язані за спиною руки не дозволяли йому втриматися. Я здригнулася, але Марк уже створив наступну кулю. Вона теж полетіла в Даромира, і той смикнувся на підлозі, приглушено застогнавши.

— Добре, я згодна! Тільки не знущайтесь над ним!

Марк опустив руку й спокійно махнув нею в бік чоловіків.

— Віднесіть його назад до кімнати.

Двоє чоловіків підхопили Даромира й винесли його звідси. Я проводжала його поглядом, поки він не зник за дверима, і лише тоді зрозуміла, наскільки сильно тремчу. Я щойно погодилася працювати на людину, яка вбила моїх батьків, тільки тому, що не могла дозволити їй продовжувати мучити Даромира. Від усвідомлення цього в мене всередині все стискалося, але іншого вибору в ту мить я не бачила.

Марк повернувся до мене й уважно подивився в очі.

— В тебе буде шанс довести свою вірність, Квітославо. Виконаєш кілька справ і якщо зробиш все, як треба, я відпущу твого хлопця додому. А поки що поживе тут як страховка. Спробуєш щось утнути — я повернусь до катувань.