Розділ 21

Квітослава

Після всього, що я дізналася за день, у голові панував суцільний безлад. Ще вранці я думала лише про те, що хочу розібратися в дивній поведінці бабусі, а тепер знала, що мій дідусь, якого я все життя вважала мертвим, насправді живий і що він ховається в іншому вимірі. І моє життя, яке ще зовсім нещодавно було цілком спокійним, зараз опинилося в небезпеці. Від цієї думки ставало моторошно. Я не знала, де тепер могла почуватися в безпеці.

Найгірше було те, що тепер я чудово розуміла: після всього, що сталося, відьмаки просто так мене не залишать. Я не знала, коли вони знову з’являться і що зроблять наступного разу. Тепер мене лякала ще й думка про те, що вони можуть дістатися до бабусі. Вона все життя приховувала правду, намагалася захистити мене, і я не хотіла, щоб через мене вона теж постраждала.

Єдине, на що я могла сподіватися — дідусь. Він знав набагато більше за мене, роками досліджував нашу магію і, судячи з його слів, шукав спосіб позбутися необхідності ховатися. Можливо, він справді зможе зрозуміти, що мені робити далі. Можливо, зможе навчити мене краще користуватися магією і пояснити, як захиститися від тих, хто за нею полює. Але навіть ця надія не могла повністю забрати страх. Я тільки починала розуміти, наскільки небезпечною стала моя ситуація, а власних сил для того, щоб упоратися з нею, у мене поки що явно не вистачало.

Ми з бабусею залишилися ночувати в Даромира. Йти додому було вже пізно. Даромир не заперечував, хоча я бачила, що він досі сердиться на мене за те, що я зникла, не попередивши його. Та тепер я вже не хотіла сперечатися. Мені просто було спокійніше знати, що він поруч, а бабуся — під захистом.

Лягаючи спати, я довго дивилася в темряву й не могла заснути. Перед очима раз у раз виникало обличчя дідуся — людини, якої я ніколи не знала, а сьогодні раптом побачила живою. Поруч зі мною був Даромир, за стіною — бабуся, а десь там, в іншому вимірі, залишався мій дідусь, який обіцяв розібратися з нашою магією. Хотілося повірити, що цього буде достатньо. Хотілося заснути й прокинутися вранці без страху перед тим, що чекає попереду. Але я вже знала: моє життя змінилося, і повернутися до того, яким воно було до зустрічі з Даромиром, уже не вийде.

Після сніданку Даромир подзвонив своєму дідусеві й попросив його приїхати. Коли він приїхав, Дар не став ходити навколо, одразу розповів йому, що я знайшла свого дідуся і знаю правду про те, чому він зник. Я мовчки слухала, час від часу додаючи щось від себе, а дідусь Даромира уважно слухав, не перебиваючи. Коли ми закінчили, він на деякий час замислився, а потім сказав:

— Думаю, настав час перестати ховати те, що вже все одно стало відомим. Треба розповісти Всеславу, що Волибор живий.

Бабуся відразу насупилася.

— Ні.

— Уляно…

— Ні, Горисвіте, — вона похитала головою. — Навіть не починай. Ти прекрасно знаєш, чому ми стільки років мовчали.

— Знаю. Але ситуація змінилася. На Квітославу вже вийшли. Відьмаки знають про неї. Вони знають про її дар.

Бабуся сердито стиснула губи.

— Поки Волибор залишається мертвим для всього світу, він у безпеці.

— Зате Квітослава в небезпеці, — спокійно заперечив Горисвіт Наумович. — І якщо ми нічого не зробимо, вона так і залишиться без нормального захисту. Всеслав може поставити людей біля вас, перевірити, чи не стежать за будинком, попередити інших магів. Якщо треба, організує охорону.

Я насупилася, слухаючи їх. Пропозиція здавалася логічною, але водночас від неї ставало тривожно. Розповісти магічній поліції, що мій дідусь живий, означало зруйнувати таємницю, яку вони з бабусею берегли десятиліттями. Я не знала, чи можна було довіряти Всеславу Всерадовичу настільки, щоб розповідати йому все.

— А якщо це тільки погіршить ситуацію? — тихо запитала я. — Якщо через це хтось з темних дізнається, де дідусь?

— Тоді треба поговорити з ним самим спершу, — відповів Горисвіт Наумович. — Не вирішувати за нього. Просто повідомити про ситуацію й дати йому самому визначити, що робити.

Бабуся різко повернулася до нього.

— А ти думаєш, Волибор погодиться? Він стільки років ховався саме для того, щоб ніхто не знав, де він. Якщо ми зараз розповімо поліції, все це може виявитися марним.

— А якщо нічого не робити? — втрутився Даромир. — Що тоді? Чекати, поки вони знову прийдуть за Квіткою?

Бабуся подивилася на нього з явним невдоволенням.

— Даромире, ти не розумієш…

— Розумію, — перебив він спокійно. — Мій дід теж розуміє. І він має рацію. Якщо Квітослава вже стала їхньою ціллю, ховатися й сподіватися, що її не знайдуть, безглуздо.

Я глянула на Даромира. Він говорив твердо, без найменшого сумніву, і мені раптом стало трохи легше. Принаймні хтось у цій кімнаті не вагався між десятком різних варіантів. Зі мною все було інакше. Всередині мене вперто ворушилася тривога. Ще вчора я була готова погодитися майже на будь-який спосіб захистити себе й бабусю, але тепер не могла перестати думати про дідуся. Він стільки років жив у своєму прихованому вимірі саме заради того, щоб ніхто не зміг його знайти. Якщо ми розповімо про нього магічній поліції, усе може змінитися.

— Я не знаю, як краще, — зізналася я. — Мені страшно, якщо чесно. Я не хочу, щоб через мене дідусь знову опинився під загрозою. Але й сидіти й чекати, поки відьмаки знову прийдуть за мною, теж не хочу.

Горисвіт Наумович кивнув.

— Тому й потрібно запитати його самого.

Я замислилася. У цьому справді був сенс. Ми не могли приймати рішення за дідуся, але й приховувати від нього небезпеку, яка нависла над нами, теж не мали права.

— Тоді так і зробимо, — погодилася я. — Я сама з ним поговорю. Ми сходимо разом з Даром, а ви нас тут почекайте.

Бабуся важко зітхнула.

— Я знала, що рано чи пізно все цим і закінчиться…

Я подивилася на неї.

— Ба…

— Ні, я не буду вас зупиняти, — перебила вона. — Просто будьте обережні. І пам’ятайте, що твій дідусь не дарма стільки років ховався.