Розділ 20

Даромир

Я вже не пам’ятав, коли востаннє відчував такий страх. Він просочився під шкіру, стискав груди й змушував думки раз у раз повертатися до одного й того самого: де Квітка? Я телефонував їй знову і знову, хоча вже після першої спроби почув короткі гудки, а потім тишу. Телефон був вимкнений. Спочатку я переконував себе, що в неї просто невчасно розрядився телефон. Але це звучало надто неправдоподібно. В момент, коли вона слідкувала за бабусею і я мав до неї під’їхати — раптом взяв і розрядився? Я не вірив.

Перш за все я поїхав до Квітослави додому, хоча майже не сумнівався, що там її не буде. Довго дзвонив в двері, стукав, аж доки не вийшла сусідка і не сказала, що вдома нікого немає.

Я одразу зв’язався з Всеславом Всерадовичем і коротко все пояснив. Він поставив кілька коротких запитань і вже за кілька хвилин підключив до пошуків магічну поліцію. Я був йому за це вдячний. Ми вирушили до магічних кварталів, де почали перевіряти вулицю за вулицею, провулок за провулком. Опитували всіх підряд, перевіряли різні місця, намагалися знайти хоча б якийсь магічний слід. Я раз у раз ловив себе на тому, що дивлюся на кожну дівчину здалеку, сподіваючись побачити знайому фігуру, темне волосся, її риси обличчя. Але щоразу помилявся.

— Ніхто її не бачив, — повідомив один із поліцейських після чергової перевірки.

Я стиснув щелепи й провів долонею по обличчю. Хотілося вилаятися, але це нічого б не змінило. Тому я просто продовжив пошуки.

Я намагався вловити магічний слід Квітослави. Спочатку навколо мене змішувалися сотні чужих слідів, уривки магії, залишки старих чарів. Я відкидав їх один за одним, зосереджуючись тільки на тому, що було знайомим до болю. Нарешті мені здалося, що я щось відчув. Ледь помітний слід, настільки слабкий, що його можна було не помітити. Але я знав — це вона. Я не міг помилитися.

Ми пішли за слідом, проте він привів нас лише до околиці магічних кварталів і там раптово зник. Я кілька разів перевірив місце, намагаючись знайти продовження, але нічого не було. Ніби Квітослава просто розчинилася в повітрі.

— Не може бути, — пробурмотів я, знову й знову намагаючись відшукати її слід. — Він же був тут.

Всеслав Всерадович поклав мені руку на плече.

— Даромире, послухай мене…

Я похитав головою. Я вже знав, що він хоче сказати.

— Ні. Я маю її знайти.

— Ми знайдемо, — спокійно сказав він. — Але тобі зараз потрібно додому.

Я різко скинув його руку з плеча.

— Додому? Як я можу сидіти вдома, коли вона невідомо де?

— Саме тому, що ти зараз нічого не бачиш через паніку і гнів. Ми продовжимо пошуки. Перевіримо інші райони, зв’яжемося з тими, хто може щось знати. Якщо з’явиться хоч найменший слід, я одразу повідомлю.

Я хотів заперечити, але в його голосі було стільки впевненості, що зрозумів: сперечатися марно. Всеслав Всерадович не намагався мене відправити додому, аби позбутися зайвої людини. Він справді хотів допомогти. Я повільно кивнув і, неохоче, рушив геть.

Дорогою я кілька разів діставав телефон і дивився на екран, хоча прекрасно знав, що там нічого не зміниться. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка. Тиша.

Вдома стало ще гірше. Без Квітослави тут було якось порожньо, хоч вона і не жила зі мною, лише кілька разів ночувала. Я ходив із кімнати в кімнату, сідав на диван, через кілька хвилин знову підводився, підходив до вікна й дивився на вулицю. Потім знову брав телефон. Дзвонив. Слухав короткий сигнал вимкненого телефону й скидав виклик.

Я не міг сидіти спокійно. Не міг читати, не міг дивитися телевізор, не міг навіть нормально думати. У голові крутилася лише одна думка: я мав бути поруч з Квітославою. Я знав, наскільки небезпечними можуть бути ті, хто полював на неї. Знав, що Квітка ще недостатньо добре володіла своєю магією, щоб протистояти сильному відьмаку. І тепер вона зникла. Я стиснув телефон у руці й заплющив очі.

— Тільки будь жива, Квіточко, — прошепотів я в порожню кімнату. — Будь ласка.

Я ледь не кожні п’ятнадцять хвилин перевіряв телефон, хоча чудово знав, що це безглуздо. Він уперто мовчав, жодного нового повідомлення не з’являлося, а номер Квітослави залишався недоступним. Від цієї тиші всередині ставало дедалі гірше. Зазвичай я не панікував у складних ситуаціях, але цього разу страх пробився крізь усю мою звичну витримку. Квітка не просто не відповідала — вона зникла. Вдома її не було, телефон вимкнений, і ніхто не знав, де вона. Після всього, що вже сталося з темними відьмаками, я не міг змусити себе повірити, що це звичайна випадковість.

Під вечір я вже остаточно зрозумів, що більше сидіти на місці не можу. Всеслав Всерадович наказав мені залишатися вдома, але час ішов, а від Квітки не було жодної звістки. Телефон залишався німим, і від цього ставало тільки гірше. Я кілька разів намагався переконати себе, що магічна поліція знайде її, що з нею все гаразд і що зовсім скоро вона сама відчинить ці двері та скаже, що я даремно хвилювався. Але що довше тривало мовчання, то слабшою ставала ця впевненість. Я чудово розумів, що через прокляття вирушати самому на пошуки зараз було поганою ідеєю, проте залишатися вдома, знаючи, що Квітка десь там, було ще гірше. Я вже взявся за куртку, коли почув стукіт у двері.

Я завмер, не наважуючись повірити в крихку надію. Потім швидко підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла Квітослава, а поруч із нею — її бабуся. Жива, неушкоджена, спокійна настільки, наскільки взагалі могла бути спокійною людина, яка щойно змусила мене кілька годин сходити з розуму від хвилювання.

— Ти де була?!

Я навіть не помітив, як закричав. За останні години в мені накопичилося стільки страху, злості й безсилля, що тепер усе це вирвалося назовні стрімкою хвилею. Квітослава винувато усміхнулася, підходячи до мене.

— Ой, я тобі зараз таке розповім, Даре… Ти не повіриш…

— В що не повірю? — я все ще не міг заспокоїтися. — Що ти чергову дурницю зробила?