Розділ 19

Квітослава

Дідусь не зводив з мене очей. У його погляді була суміш подиву і тепла, що я ніяк не могла відірватися від нього, намагаючись звикнути до неможливого факту: людина, яку я все життя вважала мертвою, зараз стояла переді мною живою. Нарешті він підвівся з лавки й усміхнувся бабусі.

— Щось ти неуважна, Уляно. За тобою хвостик прийшов.

Бабуся різко обернулася, і щойно побачила мене, її обличчя одразу змінилося. Брови зійшлися, погляд став суворим, а губи стиснулися в тонку лінію.

— Квітославо! Ти що, за мною стежила?!

Я нарешті знайшла слова, хоча голос в мене тремтів від образи й розгубленості.

— Бабусю! Ти що, приховала від мене, що дідусь живий?!

Я підтиснула губи, намагаючись стримати емоції, але не могла приховати того болю, який раптом прорвався крізь шок. Рідна людина стільки років брехала мені, що мого дідуся вже немає. І тепер я стояла перед ним і не знала, що відчувати сильніше — радість від того, що він живий, чи образу через те, що від мене приховували правду.

— Так було треба. А ти… ти не повинна була стежити за мною, — сердито відповіла бабуся.

— Я хвилювалась за тебе. Ти пішла до магічних кварталів. А ти ж не маг… Чи маг? Може, і ти відьма теж?

Бабуся пирхнула й закотила очі.

— Та не вигадуй. Немає у мене магії. Я просто знаю, як поводитися з нею. А ще вмію варити зілля. Для цього магія не потрібна.

Дідусь тим часом підійшов ближче, забрав у бабусі сумки й кивнув у бік хатинки.

— Ходімо в дім. Я вже зголоднів. Поїмо, а потім будемо сперечатися.

Бабуся сердито схрестила руки на грудях, залишаючись на місці.

— Волиборе! Їй небезпечно було знати правду.

Дідусь подивився на неї спокійно, без тіні роздратування.

— Я розумію, але вона вже знає. Цього не зміниш, — він повернувся до мене, і на його обличчі з’явилася тепла усмішка. — Радий тебе нарешті побачити, Квітославо.

Я розгублено кивнула.

— Я теж…

Ми зайшли до будинку. Бабуся одразу взялася діставати зі своїх сумок страви, які принесла для дідуся, а я сіла за стіл і продовжила розглядати його, ніби боялася, що варто мені відвести погляд — і він зникне. Дідусь тим часом дістав із шафи пляшку і розлив напій по чарках. Потім підняв свою й усміхнувся мені.

— Ну, за знайомство!

Я зробила ковток. Настоянка виявилася ягідною, з трав’янистим ароматом і трохи терпким смаком, який майже відразу змінився приємною солодкістю. Я поставила чарку на стіл і подивилася на бабусю, а потім на дідуся. Стільки років я жила, не знаючи правди, і тепер мені хотілося зрозуміти хоча б найголовніше. Коли бабуся розклала їжу й нарешті сіла за стіл, я не витримала.

— Чому? — коротко запитала я.

Бабуся важко зітхнула й опустила погляд.

— Інакше б твого дідуся вбили по-справжньому.

Дідусь кивнув, ставлячи чарку на стіл.

— Або ще гірше — нашкодили сім’ї. Я хотів захистити вас всіх.

Я відчула, як образа знову піднімається в мені, цього разу змішана з болем за те, що сталося з моїми батьками.

— Але ж не вийшло! Тато теж загинув. І маму з собою забрав.

Дідусь на мить опустив очі, і його обличчя стало серйозним.

— На жаль. Але він не мав лізти в магію. Тоді б вижив. І ти не мала. Наш дар — справжнє прокляття. Він небезпечний, адже таких, як ми, хочуть мати за союзників всілякі поганці.

Я все одно не могла зрозуміти логіки дідуся. Чим більше він говорив, тим більше в мене виникало запитань. Я намагалася скласти докупи все почуте, але деякі речі вперто не хотіли ставати на свої місця.

— Але сенс ховатися? — нарешті не витримала я. — Магія все одно проявляється. Ти не зміг захистити сім’ю своєю втечею.

Дідусь спокійно похитав головою, не поспішаючи заперечувати. Він відрізав невеликий шматочок голубця, поклав його до рота, пережував і лише після цього подивився на мене.

— Ти не бачиш всієї картини, Квітославо.

Я насупилася, відчуваючи, як роздратування змішується з цікавістю. Мені набридло чути про якусь картину, частину якої від мене постійно приховували.

— То покажи мені її.

Дідусь мовчки доїв голубець і тільки після цього заговорив:

— Твій тато мав гарний потенціал, але був надто імпульсивним, йому важко давалася магія. В тебе потенціал ще слабший. Тож темним відьмакам довелося б тебе добряче повчити, перш ніж ти їм змогла б допомогти. І то, не факт, що змогла б допомагати як треба. Я ж чудово володію не тільки цією особливою магією, але й бойовою і побутовою. Я знаю купу магічних секретів. І ці секрети не для темних. Я захищав не тільки сім’ю, а й магічні знання.

— І вони б померли разом з тобою.

— Ні, я написав за ці роки багато книг. Я зберіг знання. Я не зміг би це зробити, якби залишився з вами. Та й ти жила спокійно, поки не зіткнулася з магією. Ти дійсно була захищена. Якби я залишився «живим», то мене б змусили співпрацювати з поганцями і твоє життя перетворилося б на пекло. Ти з самого дитинства була б під наглядом темних, вони б тебе виховували мені на заміну. Ти сама стала б поганою. Я дав тобі вибір.

Від його останніх слів мені стало не по собі. Я опустила погляд на стіл і важко зітхнула. Хотілося сперечатися, доводити, що все могло бути інакше, але водночас я розуміла, що він говорив не про абстрактну небезпеку. Він справді роками ховався, щоб мене не знайшли ті, кому була потрібна його магія.

— Навіщо нам взагалі цей дар, якщо з ним так складно жити? — тихо запитала я. — Невже ми єдині з ним?

— Не єдині, але таких, як ми мало. Насправді, наш дар доволі цікавий і корисний, проте, є ласим шматочком для зла, тому нам, добрим, важко з ним.

Я провела пальцем по краю столу, замислившись над його словами.

— І що тепер? Завжди ховатися?

Дідусь наколов виделкою шматочок картоплі, з’їв його і лише тоді відповів:

— Ні. Я працюю над цим. Можливо, скоро нам не потрібно буде ховатись.