Даромир
На вихідних я зайшов за Квітославою та її бабусею. Уляна Тихонівна зустріла мене вже з цілим арсеналом домашньої їжі, який, судячи з кількості пакунків, цілком міг нагодувати невелику компанію протягом тижня. Вона прихопила свій фірмовий грушевий пиріг, шоколадні мафіни, якийсь салат і аж два контейнери з голубцями. Квітослава всю дорогу намагалася переконати її, що для однієї вечері це занадто, але Уляна Тихонівна навіть не думала слухати. На всі заперечення вона лише відмахувалася й казала, що приходити до людей без з порожніми руками неввічливо. Я мовчки ніс частину пакунків і лише посміхався, спостерігаючи за їхньою суперечкою.
Батьки вже все підготували для вечері, коли ми прийшли. Тато зустрів нас біля воріт, визираючи з нетерпінням, бо я давно не приводив знайомитися до них дівчат. Мама одразу запросила всіх до столу, де дідусь з бабусею вже встигли зайняти свої місця. Знайомство пройшло значно легше, ніж можна було очікувати. Уляна Тихонівна швидко знайшла спільну мову з бабусею Миролюбою, вони відразу ж почали обговорювати страви і кулінарний блог Уляни Тихонівни, за яким, як виявилося, моя бабуся спостерігала. Вони обидві обговорювали рецепти так захоплено, ніби знали одна одну не кілька хвилин, а багато років. Типово для жінок їх віку.
Мама з бабусею наготували так багато, що я тихо зітхав, розуміючи, що не зможу все з’їсти. А хотілося! Тут стільки смачного було!.. Я настільки звик їсти щось просте або куплене в кав’ярні, що просто не міг зупинитися. Квітослава тихо посміювалася, спостерігаючи, як я змітаю все з тарілок. Побачив би я її, якби вона тижнями їла хот-доги, булочки і підгорілу яєчню.
Коли трохи згодом дід підвівся з-за столу й сказав, що вийде в сад покурити, я пішов за ним, і Квітослава теж до нас приєдналася. Надворі було тихо. Вечірнє повітря вже стало прохолоднішим, але мені подобалася його свіжість. Дід зупинився неподалік від доріжки, запалив сигарету, а я сперся плечем об стіну будинку. Квітослава кілька секунд вагалася, а потім запитала:
— Горисвіте Наумовичу, а ви добре знали мого дідуся?
Дід випустив дим і подивився на неї уважніше.
— Так. У молодості ми з Волибором доволі непогано дружили. Багато часу проводили разом. Потім життя нас розвело. У кожного з’явилися свої турботи, робота, сім’я. Стали бачитися рідше, але зовсім не втрачали зв’язок. Іноді зустрічалися, розмовляли.
Квітослава слухала дуже уважно, а тоді запитала:
— А мою бабусю ви знали?
Дід похитав головою. І відповів надто швидко, відвівши погляд убік. І це мене відразу насторожило.
— Особисто — ні. Волибор багато про неї розповідав, але познайомитися так і не довелося. Сьогодні я зустрів її вперше. Так дивно, що доля знову звела наші сім’ї.
Дід усміхнувся, але я не повірив його словам. Надто вже вони здавались правильними. Квітослава теж замислилася, я помітив, як її погляд на мить став відстороненим. Вона явно намагалася скласти докупи всі шматочки інформації, які останнім часом отримувала про свою родину. І, схоже, вона теж щось запідозрила.
Дід повернувся до будинку, а ми ще залишилися в саду. Коли двері за ним зачинилися, Квітослава тихо сказала:
— Це дивно.
Я подивився на неї.
— Що саме? — уточнив я, бо був не певен, що ми зараз думаємо про одне й те ж саме.
— Твій дідусь знав мого дідуся. Досить добре знав. Але про бабусю чув лише з його розповідей. І при цьому вони навіть не познайомилися.
Я на мить замислився, а потім кивнув.
— Так. Дивно. Мені здається, що він щось від нас приховує. Але не намагайся розпитувати. Дід цього не любить. Якщо не захоче розповідати — вигадає купу правдоподібних історій.
Ми повернулися в дім. Вечеря продовжилась, розмови ставали дедалі невимушенішими. За столом уже не відчувалося тієї початкової обережності, яка зазвичай виникає, коли люди вперше знайомляться. Батьки легко підтримували розмову з Квітославою, розпитували її про фотографію, а вона охоче розповідала їм про свою роботу. Мені було приємно, що батьки знайшли з нею спільну мову. Здається, Квітослава їм дійсно сподобалася.
Моя бабуся раз по раз хвалила грушевий пиріг Уляни Тихонівни, а та, своєю чергою, цікавилася рецептами страв, які приготувала вона. Здавалося, вони вже забули, що зустрілися лише сьогодні, і встигли перетворити звичайну вечерю на своєрідне кулінарне змагання, де кожна намагалася довести, що саме її частування найкраще.
Мені подобалося на це дивитися. Особливо приємно було бачити, що Квітославу прийняли так легко. Батьки спілкувалися з нею так, наче вона давно була частиною нашого родинного кола. З жодною іншою дівчиною такого не траплялось. Втім, я лише двічі знайомив родину зі своїми дівчатами, і то було доволі давно.
Коли на столі спорожніла чергова пляшка вина, я підвівся й попрямував на кухню взяти ще одну. Та тільки не дійшов, застиг на півдорозі. З кухні долинали голоси. То був мій дід і Уляна Тихонівна. Вони говорили тихо, тому окремих слів я спочатку не розібрав, але з інтонацій було очевидно: це не звичайна розмова двох людей, які щойно познайомилися. У голосі діда звучала незвична напруженість, а бабуся Квітослави говорила тихо, наче не хотіла, щоб хтось почув. І судячи з тону, вони про щось сперечалися.
Я зробив крок уперед, і вони одразу замовкли. Обоє повернулися до мене майже одночасно, а потім дід невимушено сказав щось про онуків. Уляна Тихонівна одразу підхопила цю тему, наче саме про це вони й говорили весь цей час. Виглядало це настільки неприродно, що я ледь стримав посмішку. Я нічого не сказав, лише відкрив холодильник і взяв пляшку охолодженого вина.
— Все добре? — запитав я, дивлячись на них.
— Звичайно, — занадто швидко відповів дід. — Обговорювали вас, молодих.
— А я вже подумав, що без мене змови плетете, — пожартував я.
Бабуся Квітослави усміхнулася, але нічого не відповіла. Я не став їм набридати й повернувся до вітальні, хоча дивне відчуття не полишало мене. Надто вже швидко вони змінили тему.