Розділ 16

Квітослава

До вечора ми ще кілька годин провели в підземеллі. Даромир знову терпляче вчив мене працювати з його магією, викликаючи невеликі потоки світла, а я раз за разом намагалася або змінити їхній напрямок, або взагалі не дозволити їм з’явитися. З направленням виходило вже значно краще, ніж учора, а ось із блокуванням доводилося добряче помучитися. Я навчилася відчувати ту саму мить, коли його сила тільки-но починала збиратися, але щоразу або запізнювалася, або, навпаки, поспішала, через що магія все одно проривалася назовні. Даромир не сварився, лише щоразу спокійно пояснював, де саме я помилилася, терпляче повторював вправу знову і знову, поки в мене нарешті не вийшло хоча б на коротку мить повністю перекрити його магічний потік.

— Є! — вигукнула я, коли перед його долонею вкотре мало спалахнути світло, але нічого не сталося.

Даромир здивовано подивився на власну руку, потім перевів погляд на мене і широко всміхнувся.

— Оце вже схоже на справжнє блокування. Відчула різницю?

— Так.

Я кілька разів повторила вправу. Виходило далеко не завжди, але тепер хоча б зрозуміла, що саме маю відчути. І це вже було величезним кроком уперед.

Коли ми нарешті повернулися нагору, я зрозуміла, що страшенно зголодніла.

— Мені здається, — простогнала я, падаючи на стілець на кухні, — що магія спалює більше калорій, ніж тренування в спортзалі.

— Магія дійсно спалює калорії, — кивнув Даромир, дістаючи з холодильника контейнери, які нам вручила бабуся. — Дуже зручно, якщо не любиш займатись спортом.

За кілька хвилин кухня вже наповнилася ароматом голубців. Даромир відкусив перший шматочок, заплющив очі від задоволення і похитав головою.

— Це найсмачніші голубці, які я коли-небудь їв. Тільки не кажи моїй мамі й бабусі.

Я ледь не розсміялася, дивлячись на його серйозний вираз обличчя.

— Обов’язково скажу.

Даромир тільки усміхнувся у відповідь.

Вранці ми поснідали грушевим пирогом, який бабуся теж загорнула нам із собою. Я й раніше знала, що він неймовірно смачний, але чомусь поруч із Даромиром навіть звичайний сніданок здавався якимось особливо затишним. Ми пили каву, жартували, а потім він, кинувши погляд на годинник, неохоче підвівся. Йому вже час було збиратись на роботу.

Коли він поїхав, у будинку стало незвично тихо. Я влаштувалася з ноутбуком у вітальні, переглянула результати останніх фотосесій, відсортувала знімки, обробила їх, відправила кілька готових фотографій клієнтам і лише ближче до вечора взяла камеру і вирушила на зустріч з Мар’яною.

Ми зустрілися на березі річки, трохи осторонь від популярних місць, де майже не було людей. Сонце вже починало схилятися до горизонту, вода тихо мерехтіла, а легкий вітер час від часу ворушив волосся Мар’яни.

— До речі, — сказала я, налаштовуючи камеру, — ми тепер разом із Даромиром. Він навіть із бабусею вже познайомився.

Мар’яна так різко повернулася до мене, що я мало не розсміялася.

— Ого, який швидкий! І не злякався ж!

— Невже моя бабуся така страшна? — засміялася я.

Мар’яна теж розсміялася.

— Ні, вона просто дуже хвилюється за свою квіточку Квітославу. Аби кому її не віддасть.

Я лише усміхнулася. Це Мар’яна ще не знала ні про магію, ні про прокляття, ні про те, скільки всього вже встигло статися за останні дні. І нехай не знає. Деякі речі краще залишити в таємниці.

— Все, зроби серйозне обличчя, Мар’яно, — сказала я, піднімаючи камеру. — У тебе драматичний образ, а не гумористичний.

Вона награно важко зітхнула, але прибрала усмішку з обличчя. Я зробила кілька кадрів, змінила ракурс, попросила її трохи повернути голову, і саме в цей момент Мар’яна знову не витримала.

— А він тобі хоч зізнався в коханні?

Я опустила камеру.

— Ні. Якось не дійшло до цього.

Мар’яна насупилася.

— Тобто він затягнув тебе в ліжко, а в коханні не зізнався?

Я закотила очі.

— В його ліжко я вляглася сама. І Дар сказав, що я йому подобаюся. І бабусі сказав, що ми зустрічаємося.

— Бабусі він може сказати навіть, що одружуватися збирається! — пирхнула Мар’яна. — Він тобі мав сказати.

— Все сталося надто швидко…

Вона похитала головою.

— Ти просто шукаєш йому виправдання.

Я кілька секунд мовчала.

— Можливо. Але ж і я теж не говорила йому, що кохаю.

— І не здумай! Поки він першим тобі не скаже.

Я ледь усміхнулася.

— Не буду. Мені самій важко про таке говорити.

— Зате в ліжко стрибати не важко.

Я тільки відмахнулася.

— Ой! І звідки в тебе раптом стільки правильності?

Мар’яна зітхнула вже без вдаваності.

— Я просто хвилююся за тебе, Квіточко. Не хочу, щоб він тобі серце розбив.

Її слова неприємно зачепили. Я й сама вже кілька разів ловила себе на думці, що Даромир так і не сказав мені цих простих слів. Між нами все складалося напрочуд легко й природно, поруч із ним мені було добре, я бачила його ставлення до себе, але ця маленька думка все одно десь сиділа всередині й час від часу нагадувала про себе.

Я вдихнула глибше, відганяючи непрохані думки, знову підняла камеру й усміхнулася.

— Краще хвилюйся за свої фотографії. Серйозне обличчя з драматичним поглядом, будь ласка. І позу більш задумливу зроби.

Мар’яна театрально закотила очі, але все ж випросталася, прибрала усмішку і змінила позу, трохи повернулася боком до річки, опустила підборіддя і задумливо подивилася кудись удалечінь. Вітер легко підхопив пасмо її волосся, сонце красиво ковзнуло по щоці, і я відразу підняла камеру. Кілька кадрів вийшли саме такими, як я й хотіла. Я вже збиралася попросити її трохи змінити положення рук, коли позаду почувся тихий шурхіт піску. За ним пролунав чоловічий голос.

— О, дівчатка! Яка приємна зустріч! Сподіваюсь, ми вам не завадимо?

Я ще не встигла обернутися, а вже побачила, як із Мар’яниного обличчя вмить зникли всі фарби. Вона дивилася мені за спину широко розплющеними очима, ніби побачила щось настільки страшне, що навіть забула, як дихати.