Розділ 15

Квітослава

Я йшла поруч із Даромиром, тримаючи його за руку, і досі не могла усвідомити, що ми тепер разом та ще й ідемо знайомитись з моєю бабусею. Ще зовсім нещодавно він усіма силами намагався тримати мене на відстані, а сьогодні ми спокійно крокували вулицею разом, ніби так було завжди. Від цієї думки всередині ставало напрочуд тепло.

— Може, бабусі купити щось? Тортик, наприклад? — задумливо запитав Даромир, озираючись на вітрину кондитерської.

Я не стрималася й розсміялася.

— Та вона тобі той тортик на голову вдягне.

Він здивовано повернувся до мене.

— Це ще чому?

— Бабуся ж кулінарний блогер, — усміхаючись, пояснила я. — Вона обожнює готувати. Магазинні торти вона не визнає. Та й я майже впевнена, що до обіду вона вже спекла щось солоденьке.

Даромир тихо хмикнув і на кілька секунд замислився.

— Тоді чим її порадувати? Не можу ж я прийти знайомитися з твоєю бабусею з порожніми руками?

Я лише знизала плечима.

— З порожніми чи ні, але бабуся все одно буде бурчати.

— Чого це? — щиро здивувався він.

Я скоса подивилася на нього. Невже він дійсно не розуміє очевидного?

— Ти ж відьмак, Даре. Вона не любить магію. Просила мене триматися від неї подалі.

Даромир несподівано зупинився просто посеред тротуару, притягнув мене до себе й, не звертаючи жодної уваги на перехожих, поцілував. Коли він відсторонився, в його очах уже танцювали веселі іскорки.

— Подалі не вийде, — змовницьки прошепотів він. — Я вже надто близько підібрався. Не відпущу.

Я зітхнула, хоча кутики губ самі потягнулися вгору.

— І це вона ще не знає, що ти проклятий.

— Тоді точно треба шукати подарунок, — абсолютно серйозно відповів Даромир. — Може, квіти?

— Можна. Але краще в горщику. Бабусі вони більше подобаються.

Ми звернули до найближчої квіткової крамниці. Ми повільно пройшлися між полицями, поки мій погляд не зупинився на акуратному кущику гарденії, рясно вкритому білими квітами.

— Може ось цю візьмемо? Вона така гарна.

Даромир нахилився, щоб понюхати квіти й одразу усміхнувся.

— В її ароматі є нотки жасмину. Так пахне моя магія. Беремо. Нехай звикає.

Я не стримала сміху.

— Мені здається, її вже бісить аромат жасмину. Вона ж його постійно від мене чує.

— Дивно, — Даромир насупив брови. — Зазвичай люди без магії рідко вловлюють магічний аромат. Навіть якщо й відчувають його, то не запам’ятовують.

— Ну, дідусь же був відьмаком. Можливо, вона просто навчилася принюхуватися.

Він задумливо кивнув.

— Можливо.

Ми розрахувалися за гарденію й вийшли назад на вулицю. Не встигли пройти й кількох десятків метрів, як Даромир раптом зупинився біля магазину з кухонним приладдям.

— Може, їй якісь каструлі нові треба?

Я так голосно розреготалася, що двоє перехожих обернулися в наш бік.

— Краще вже торт. Бо каструлю на голову отримати менш приємно. Бабуся терпіти не може, коли їй дарують посуд. Усе, що їй потрібно, вона підбирає сама. А хоча… — я завмерла, переводячи погляд на вітрину, — формочки! Ходімо подивимося!

Не чекаючи відповіді, я схопила Даромира за руку й потягнула за собою. Всередині магазину я одразу попрямувала до полиць із товарами для випічки. За кілька хвилин мені на очі потрапив набір гарних силіконових формочок для шоколаду.

— Ось! — зраділа я. — Бабуся давно хотіла такі.

Поруч лежали кондитерські насадки для крему незвичних форм. Я взяла коробочку до рук і уважно роздивилася.

— О, і це теж! У неї всього п’ять класичних. А такі незвичні її точно порадують.

За кілька хвилин ми вже вийшли з магазину з пакетом у руках і продовжили дорогу. Чим ближче ми підходили до мого будинку, тим сильніше я відчувала дивне хвилювання. Біля самих дверей квартири я раптом зупинилася й глибоко вдихнула.

— Ой, мені щось трохи страшно.

Даромир усміхнувся так спокійно, ніби йшлося про якусь дрібницю.

— За темними відьмаками бігати не страшно, а реакції бабусі боїшся?

Я пирхнула. Це він ще мою бабусю не знав! Такий дорослий, а такий наївний!

— Темні відьмаки передбачувані. Бабуся — ні.

Даромир лише ледь похитав головою, ніби мої побоювання здавалися йому кумедними, а тоді без найменших вагань натиснув кнопку дзвінка. Я мимоволі затамувала подих. За хвилину за дверима почулися знайомі кроки, замок клацнув, і двері відчинилися. На порозі стояла бабуся — як завжди охайна, у гарній домашній сукні і фартуху, очевидно, щойно закінчила готувати. Вона вже відкрила рота, щоб привітатися, але Даромир її випередив. Усміхаючись, він простягнув їй горщик із гарденією, а потім одразу подав пакунок із формочками та насадками.

— Чарівні квіти для чарівної жінки. І ось ще невеличкий подарунок.

Бабуся прийняла обидва подарунки, хитро примружилася й усміхнулася кутиками губ.

— Мене так легко не підкупиш.

— Бабусю! — докірливо вигукнула я.

Вона перевела на мене той самий прискіпливий погляд, яким у дитинстві змушувала мене зізнаватися у всіх моїх витівках.

— Що «бабусю»? Казала ж тобі не водитися з відьмаками. А ти!..

Я не втрималася й пирхнула. Хто б ще тут мені дорікав!

— А сама?

Бабуся театрально зітхнула.

— То я ж і розгрібаю наслідки все життя… Гаразд, проходьте вже. Чого на порозі встали?

Ми з Даромиром зайшли до передпокою і я, скидаючи взуття, представила Даромира.

— Бабусю, це Даромир.

Вона вже рушила до кухні, тримаючи в руках гарденію.

— Та я помітила.

Я тихенько засміялася. Я вже не раз про нього згадувала, тож вона і так здогадалася, хто перед нею стоїть.

— Даре, це моя бабуся — Уляна Тихонівна.

— Я помітив, — Даромир несподівано відповів в такому ж тоні.

Бабуся обернулася через плече й окинула нас уважним поглядом.

— То він ще в тебе й дотепний? Йдіть вже на кухню, обід холоне.