Розділ 14.2

Після сніданку ми спустилися до підземелля. Я йшла поруч із Даромиром, відчуваючи приємне хвилювання від думки про майбутнє тренування. Мені хотілося зрозуміти, на що я здатна.

Даромир привів мене до майже порожньої кімнати — тут були лише світильники на стінах, стара лава і кілька стільців з перекошеним столом, а ще коробки в дальньому куту. Даромир зупинився біля стіни й повернувся до мене.

— Стань посередині.

Я виконала його прохання, відчуваючи себе трохи по-дурному, ніби на якомусь іспиті.

— Тепер розслабся.

— Я розслаблена, — збрехала я з чистої впертості.

— Ти напружила плечі.

— Це не означає, що я напружена.

— Квітко, ти стискаєш кулаки, — похитав головою Даромир.

Я подивилася на власні руки й неохоче розтиснула пальці.

— Може, я просто не люблю, коли мене критикують.

Тренування ще навіть не почалося, а він вже буркотів.

— Тоді тобі доведеться дуже швидко звикнути. Я збираюся робити це регулярно, — Даромир криво всміхнувся.

— Я вже шкодую, що попросила тебе навчати мене, — я сердито склала руки на грудях.

— Пізно. Ти сама сказала, що не залишиш мене в спокої.

— І не залишу.

— Я саме цього й боявся.

Даромир зітхнув, хоча в його голосі не було справжнього роздратування. Він підійшов ближче й зупинився навпроти мене. Взяв мої руки і опустив їх вниз, а тоді легенько поцілував у губи.

— Розслабилась?

— Так, — видихнула я. — З чого почнемо?

— З найпростішого, — відповів він, відходячи трохи далі. — Я створюватиму магію, а ти спробуєш на неї впливати.

— Як саме?

— Направляй її потік.

Даромир підняв руку. Між його пальцями спалахнув невеликий потік світла — чистий, рівний, без найменших ознак тієї темної сили, яка ще вчора ледь не знищила мене. Світло повільно витягнулося вгору і я мимоволі затамувала подих.

— Відчуй її рух магії, — сказав Даромир. — Вона виходить із мене й рухається в певному напрямку. Твоє завдання — змінити цей напрямок.

Я зосередилася на потоці. Спочатку нічого не відбувалося. Я бачила світло, бачила руку Даромира, але не відчувала між ними нічого такого, на що могла б вплинути.

— Не дивись на магію, — підказав він. — Спробуй відчути сам потік.

— Легко сказати.

— Я й не казав, що буде легко.

Я кинула на нього невдоволений погляд, але знову зосередилася. Цього разу я спробувала не думати про те, що маю зробити. Просто спробувала відчути його потік, зачепитися за нього.

Спочатку нічого не змінилося. Потім світло ледь помітно здригнулося.

— Вийшло! — вигукнула я.

— Не поспішай радіти, — усміхнувся Даромир. — Ти лише трохи змінила його напрямок.

— Але змінила ж!

— Це вже щось.

Я знову спробувала вплинути на потік. Цього разу магія відхилилася сильніше й торкнулася стіни. Даромир одразу змінив положення руки, спрямовуючи її в інший бік, а я намагалася втримати контроль, відчуваючи, як потік реагує на мою силу.

— Не тягни її на себе, — сказав він. — Ти не повинна забирати мою магію. Лише змінюй її напрямок.

— Я зрозуміла.

— Тоді ще раз.

Ми повторили вправу кілька разів. Спочатку я постійно втрачала контроль, то надто сильно відхиляючи потік, то зовсім не встигаючи на нього вплинути. Але поступово я почала відчувати різницю. Магія Даромира більше не здавалася чимось чужим і недосяжним. Я не керувала нею повністю, але могла торкатися її, змушувати змінювати напрямок.

— Добре, — сказав Даромир після чергової спроби. — А тепер спробуємо складніше.

— Звісно, — пробурмотіла я. — Навіщо насолоджуватися успіхом довше трьох секунд?

Даромир проігнорував моє бурчання і продовжив далі навчати.

— Тепер ти будеш вчитися блокувати магію. Ти не дозволиш їй вийти з мене.

Я кілька секунд мовчала, намагаючись зрозуміти.

— Тобто?

— Я спробую створити потік світла, але ти маєш заблокувати його ще до того, як він вийде з мене.

— Не зупинити?

Даромир похитав головою.

— Ні. Якщо магія вже вийшла, ти запізнилася. Ти маєш перекрити сам вихід. Не дозволити мені використати силу.

Я повільно кивнула.

— І як я це зроблю?

— Так само, як і раніше. Відчуєш момент, коли магія почне рухатися в мені, і не дозволиш їй пройти далі.

Даромир підняв руку. Я зосередилася, уважно стежачи за ним. Спочатку нічого не відбувалося, але за мить я відчула знайомий рух його сили — ще не потік, лише початок, перший поштовх магії, яка збиралася вийти назовні.

Я спробувала перекрити його. Нічого не вийшло. Над долонею Даромира спалахнуло світло.

— Запізно, — спокійно сказав він.

— Я знаю.

— Не намагайся зупинити те, що вже почалося. Відчуй момент раніше.

Я стиснула губи. Легко йому говорити!

— Ще раз.

Даромир ледь усміхнувся й знову зосередився. Цього разу я чекала не появи світла, а того самого внутрішнього руху, який передував йому. Щойно відчула, що його сила почала збиратися, я спрямувала власну магію не на сам потік, а до джерела, перекриваючи шлях назовні.

Світло не з’явилося. Я здивовано кліпнула. Даромир теж на мить завмер, а потім подивився на мене.

— Чудово.

— Я заблокувала? — уточнила я.

— Так.

На моєму обличчі сама собою з’явилася усмішка.

— Тобто ти справді не зміг використати магію?

— Не зміг.

Я відчула, як усередині мене розливається тріумф. Це було зовсім не схоже на те, що відбувалося в провулку. Там моя сила сама вирвалася назовні, а я лише намагалася вижити. Тут я свідомо впливала на чужу магію. Не зупинила її після появи. Не відхилила вже створений потік. Я не дозволила йому виникнути.

— Спробуємо ще раз? — попросила я.

Даромир усміхнувся.

— Звісно.

Він почав створювати потік світла, а я зосередилася на його магії, намагаючись відчути саму мить, коли вона збирається вийти назовні, щоб цього разу знову не дозволити їй пройти. І в мене знову вийшло. Два рази підряд — це вже не збіг, але ми все одно продовжили тренуватися.