Розділ 14.1

Квітослава

Ми не поспішали вставати. Даромир не хотів мене відпускати і щоразу, коли я намагалася вибратися з його обіймів, він знаходив новий привід притягнути мене назад. То цілував, то обіймав, то просто дивився на мене з такою задоволеною усмішкою, що я мимоволі починала усміхатися й знову забувала, навіщо взагалі хотіла встати.

Зрештою мій шлунок вирішив втрутитися в наші романтичні плани й голосно нагадав про себе.

— Я хочу їсти, Даре! Ходімо на кухню щось приготуємо.

— Можна замовити їжу, — запропонував він, не роблячи жодної спроби мене відпустити.

— Можна. Але ти живеш у цьому будинку, маєш кухню і, якщо я правильно зрозуміла, вмієш нею користуватися.

— Якщо бутерброди і кава вважається вмінням, то так, — він хитрувато примружився, водячи пальцем по моєму плечу.

— Тобто ти взагалі готувати не вмієш?

Даромир подивився на мене з таким обуренням, ніби я поставила під сумнів його здатність до найскладнішої магії.

— Я вмію готувати.

— Тоді ходімо.

Він важко зітхнув, але замість того, щоб відпустити мене, нахилився й поцілував. Я розсміялася прямо йому в губи, коли зрозуміла, що це, виявляється, його спосіб виграти ще трохи часу.

— Даре… — я вперлася долонями в його груди.

— Що?

— Ми йдемо на кухню.

Він знову мене поцілував. Я не витримала й сама потягнула його за волосся, змушуючи відсторонитися.

— Якщо ми зараз не підемо, я з’їм тебе замість сніданку.

Даромир на мить задумався.

— Звучить непогано.

— Даромире! — обурилася я.

— Гаразд, гаразд, здаюся.

Він нарешті випустив мене з обіймів, хоча зробив це з таким виглядом, ніби я змушувала його не ліжко залишити, а піти на страту.

На кухні я взялася за овочі, Даромир поставив на плиту сковорідку, а вже за кілька хвилин ми більше заважали одне одному, ніж готували. Варто було мені пройти повз нього, як він неодмінно знаходив причину обійняти мене за талію й притягнути до себе. Спочатку я намагалася обурюватися, але після третього чи четвертого разу вирішила, що це цілком приємна форма перешкоджання кулінарному процесу.

— Ти спеціально це робиш, — заявила я, коли Даромир знову обійняв мене зі спини.

— Що саме? — він вдав, що нічого не розуміє.

— Заважаєш мені готувати.

— Я? Ніколи, — відповів він підозріло невинним голосом.  

— Ти буквально тримаєш мене за руки.

— Я перевіряю, чи ти правильно ріжеш овочі.

Я повернула голову й подивилася на нього через плече.

— Руками на талії?

— Надзвичайно складна методика, — він навіть не усміхнувся.

Я засміялася й повернулася до нього, а він одразу скористався цим і поцілував мене. Я хотіла відсторонитися, бо на плиті щось почало підозріло шкварчати, але Даромир явно не збирався поспішати.

— Даре, там щось горить.

— Не горить, — спокійно заявив він, знову впиваючись в мої губи.

— Я відчуваю сморід, — насилу відсторонилася я.

— Це аромат.

— Це аромат підгорілої їжі!

Даромир нарешті відпустив мене, і ми обоє одночасно кинулися до плити. На щастя, сніданок ще можна було врятувати, хоча дещо довелося все ж викинути.

— Бачиш? — заявив Даромир. — Нічого страшного.

— Ти ледь не спалив їжу, — я вперла руки в боки і подивилася на нього максимально суворо.

— Але не спалив.

— Тільки тому, що я тебе вчасно відтягнула.

— Отже, ми чудова команда.

Я хотіла заперечити, але замість цього лише усміхнулася. Ми таки довели приготування сніданку до кінця, хоча процес зайняв значно більше часу, ніж мав би, а частину їжі довелося рятувати від наслідків нашої надмірної захопленості одне одним. Зрештою ми сіли за стіл, і я зрозуміла, що давно не почувалася настільки легко. Ми говорили про всілякі дрібниці, сміялися, сперечалися через те, кому дістанеться більший шматок, і час від часу все одно нахилялися одне до одного, щоб поцілуватися. Навіть звичайний сніданок раптом перетворився на щось особливе.

Коли ми нарешті закінчили їсти, я подивилася на Даромира.

— Ти сьогодні працюєш?

— Ні, — відповів він, навіть не замислюючись. — Тому ми цілком можемо повернутися назад в ліжко.

Я підозріло примружилася.

— Знову?

— Саме так.

— Ні, — хоч там як мені не було добре з ним, але в мене були інші плани на цей день.

Даромир застиг.

— Ні?

— У нас магічне тренування.

Він повільно відкинувся на спинку стільця й театрально зітхнув, ніби я щойно повідомила йому про необхідність провести весь день на каторзі.

— Я тільки почав звикати до того, що ти лежиш у моєму ліжку.

— Ти переживеш.

— Сумніваюся, — він зітхнув ще важче, а не я не стрималася і захихотіла. Надто вже кумедний вигляд в нього був.

— Даре, мені потрібна практика.

Він вкотре зітхнув, цього разу ще драматичніше, а потім підвівся.

— Гаразд. Магічне тренування так магічне тренування.

Я переможно усміхнулася, а він похитав головою, хоча кутики його губ теж піднялися. Судячи з його виразу обличчя, він уже жалкував про те, що взагалі погодився мене навчати. Але я була впевнена: не настільки сильно, щоб справді захотіти знову мене прогнати.