Розділ 13.2

Я повільно розплющила очі, ще не до кінця розуміючи, що саме мене розбудило. Щільні штори створювали атмосферу напівтемряви, а навколо панувала тиша, така спокійна, що на якусь мить мені здалося, ніби вчорашні події були лише дивним сном. Я хотіла потягнутися, але раптом зрозуміла, що не можу поворухнутися. Рука Даромира міцно притискала мене до себе. Остаточно прокинувшись, я згадала, що прийшла до нього посеред ночі. І тепер я опинилася в полоні обіймів Даромира. Я спробувала обережно вивільнитися з його обіймів, щоб тихенько повернутися до своєї кімнати, поки він не прокинувся. Ледь поворухнулася, але у відповідь Даромир лише сильніше притиснув мене до себе, сонно щось бурмочучи собі під ніс. Я завмерла й тихо зітхнула. Ще одна спроба закінчилася так само — його руки лише міцніше замкнулися навколо мене. Здавалося, він навіть крізь сон відчував, що я хочу втекти. Довелося змиритися. Я поклала голову назад на подушку й нерухомо лежала, уважно розглядаючи його обличчя з такої близької відстані. Дивно, але зараз він зовсім не нагадував суворого відьмака, якого боялися злочинці. Просто втомлений чоловік, який нарешті зміг спокійно поспати.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж його вії ледь здригнулися. Даромир повільно розплющив очі, позіхнув і кілька секунд мовчки дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чому я опинилася так близько. При цьому відпускати мене він навіть не подумав.

— Що ти робиш у моєму ліжку? — сонно запитав він, не зводячи з мене зацікавленого погляду.

— Ти кричав уві сні, — відповіла. — Я прийшла. І випадково заснула.

На його губах повільно з’явилася хитрувата усмішка.

— А чому я тебе обіймаю?

— А я звідки знаю? — пирхнула я. — В себе спитай. Я прокинулася — так вже було. Відпусти.

Даромир ще мить мовчав, уважно дивлячись мені просто в очі. Його голос прозвучав трохи хрипко, коли він мені відповів.

— Тепер не відпущу.

— Що? — я розгублено кліпнула.

— Сама залізла в моє ліжко.

Не давши мені нічого відповісти, він нахилився й поцілував мене. Від несподіванки я на мить завмерла. У голові промайнуло з десяток думок, але жодна так і не встигла оформитися. Уже за мить здивування розчинилося без сліду і я відповіла на його поцілунок. Він відчувався напрочуд правильним, ніби саме так і мало статися. Світ навколо ніби віддалився, розчинився десь за стінами цієї кімнати, залишивши тільки нас двох. Усі тривоги, прокляття, погоні, небезпеки й незрозуміла магія на якийсь час просто перестали існувати. Залишилося лише тепло його обіймів і гарячі губи, що торкалися моїх.

Поцілунок обірвався так само раптово, як і почався. Я розчаровано зітхнула і знову потяглася до його губ, але щось в уважному погляді Даромира мене зупинило. Кілька довгих секунд ми дивилися в очі одне одному, ніби намагалися знайти в них відповіді на власні думки. Я лише сподівалася, що в моїх очах достатньо виразно читається «не зупиняйся!» і на одному поцілунку цей ранок не завершиться.

Чи то мій погляд був надзвичайно красномовним, чи то бажання Даромира відповідали моїм, але вже за мить він знову впився в мої губи своїми вже не таким ніжним, а палкішим поцілунком. Його руки ковзнули мені під футболку, звільняючи мене від одягу, я потягнулася до нього і… світ за межами ліжка перестав існувати. Були тільки він, я, гаряче дихання і сплетіння тіл, що намагалися втамувати свою спрагу.          

Коли все закінчилося, я ще довго не могла перестати усміхатися, лежачи в обіймах Даромира. Він і не думав мене відпускати. Його рука впевнено лежала на моїй талії, ніби це було для неї найприроднішим місцем у світі. Варто було мені лише поворухнутися, як він одразу сильніше притиснув мене до себе.

— Куди? — буркнув він. — Я ж сказав — не відпущу.

Я розсміялася.

— Що, навіть до туалету не відпустиш?

Даромир награно важко зітхнув, ніби я щойно поставила перед ним надзвичайно складне життєве питання.

— Ну гаразд, йди. Але якщо за п’ять хвилин не повернешся — я оголошу тебе в розшук.

Я не стримала сміху, швидко вислизнула з його обіймів, поки він не передумав, і майже бігцем попрямувала до ванної кімнати. Прохолодна вода швидко допомогла остаточно прокинутися. Я вмилася, поправила трохи розкуйовджене волосся, подивилася на власне відображення в дзеркалі й сама собі усміхнулася. Таких щасливих, сяючих очей я в себе давно не бачила. Здавалося, за одну ніч моє життя встигло змінитися більше, ніж за останній місяць.

Ледь я зайшла назад до спальні Даромира, як він одразу простягнув до мене руки.

— Йди сюди, Квітко, я вже зачекався. Ще п’ять секунд — і пішов би на твої пошуки.

— Не драматизуй, — засміялася я, сідаючи поруч.

Він лише хитро примружився, обійняв мене за талію і одним швидким рухом знову вклав поруч із собою. Я навіть не встигла заперечити, як вже знову лежала в його обіймах.

— Ти звела мене з розуму ще в нашу першу зустріч, — заявив він, дивлячись мені в очі.

Я недовірливо подивилася на нього.

— Ти ж мене прогнав. І потім ще багато разів.

— Я не міг забути твої очі.

— Дуже вагома причина затягнути мене в ліжко.

— Ти мені подобаєшся, — Даромир подивився на мене злегка примружившись.

Я скептично вигнула брову.

— І саме тому ти стільки разів мене проганяв?

— Так. Саме тому. Не хотів тобі нашкодити.

Я мовчки дивилася на нього кілька секунд. Після всього, що сталося вчора, після його розповіді про прокляття, я вже розуміла, чому він так поводився. Але одна думка все одно не давала мені спокою.

— Але зараз…

Він ледь усміхнувся.

— Але зараз ти сама залізла в моє ліжко. Я не зміг встояти перед спокусою.

— Отже, тепер… — невпевнено почала, намагаючись зрозуміти, які в нас тепер стосунки.

Я не договорила. Здається, Даромир і без того зрозумів, що саме я хотіла спитати.

— Тепер ти моя, — тихо сказав він, дивлячись мені просто в очі. — Доведеться мене терпіти.