Розділ 13.1

Квітослава

Я довго лежала на ліжку, але сон вперто не приходив. Я дивилася в темряву і прокручувала в голові події сьогоднішнього вечору. Перед очима знову постало обличчя Даромира, коли він розповідав про своє прокляття. Той сумний погляд, втомлений голос, провина, яку він носив у собі. Тепер мені стало соромно за власну образу. Ще вчора я злилася на нього, не розуміла, чому він відштовхує мене, чому поводиться так холодно. А сьогодні все стало на свої місця. Він не проганяв мене тому, що я йому набридла чи не подобалась. Він боявся мені нашкодити. Боявся, що темрява всередині нього колись вирветься і зачепить мене.

І це майже сталося. Я згадала той момент атаки. Його погляд, у якому вже майже не залишилося нічого людського. Темну магію, що здіймалася навколо його рук. Електричну кулю, що летіла в мене. А потім — жах у його очах, коли Даромир усвідомив, що мало не атакував мене. Тепер я розуміла його набагато краще, ніж раніше.

— Можливо, моя магія зможе його вилікувати?.. — прошепотіла я в темряву ночі.

Я не знала відповіді. Навіть не була певна, що Даромир мав рацію щодо моєї сили. Але щось же сьогодні відбулося. Його темрява відступила, і я сама це бачила, сама відчула. Можливо, не повністю і лише ненадовго, але вона відступила.

Я важко зітхнула і втупилася в стелю. Від прокляття Даромира думки перейшли до моєї магії. Сьогодні сталося те, чого я не очікувала. Я була впевнена, що успадкувала лише єдину здібність дідуся — особливий дар відьмаків, який дозволяє впливати на чужу магію. А потім з моїх рук раптом зірвалися магічні блискавки. І я зовсім не розуміла, звідки вони взялися.

Я заплющила очі, намагаючись пригадати той момент якомога точніше. Мені було страшно. Я запанікувала, бо бачила, що Даромир атакує мене не зі злості, а тому, що більше не може стримувати власну темряву. Я просто хотіла захиститися, і магія відгукнулася сама, без тренувань, без підготовки, без жодного розуміння того, що саме я роблю.

Але чому тоді під час навчання нічого не виходило? Я стільки разів намагалася відчути власну силу, слухала пояснення Даромира, зосереджувалася — і марно. Здавалося, ніби магії в мені взагалі не існувало, окрім тієї, особливої. Зате варто було опинитися за крок від небезпеки, як вона прокинулася сама, навіть не питаючи мого дозволу. 

Мені навіть стало трохи смішно від цієї думки. У всіх нормальних відьмаків магія працювала тоді, коли вони до неї зверталися. А моя, схоже, мала власний характер і з’являлася лише тоді, коли сама вважала це за потрібне.

Я усміхнулася в темряві. Можливо, Даромир мав рацію. Можливо, це була реакція на небезпеку. Можливо, здібності просто ще не прокинулися остаточно. А можливо, зі мною справді було щось не так. 

Я переверталася з боку на бік уже, мабуть, з десяток разів. Тіло втомилося після всього, що сталося за цей день, але сон вперто не приходив. Переді мною знову й знову поставали події вечора: напад відьмаків, атака Даромира, його розповідь про прокляття, біль у голосі, коли він говорив про людину, яку вбив. Я дивилася в темряву кімнати й думала про те, як багато він носив у собі. Роки страху, боротьби й постійного контролю над власною магією. Не дивно, що він відштовхував мене. Не дивно, що намагався прогнати. Він дійсно боявся не за себе.

Раптом тишу будинку прорізав приглушений крик Даромира. Я різко підвелася на ліжку. Крик повторився. Тихий, уривчастий, ніби йому наснилося щось погане.

Серце неприємно стиснулося. Я швидко скинула ковдру й побігла до Даромира. Він метався на ліжку, здригався всім тілом, а з його губ зривалися слова, які я не могла розібрати.

— Даре? — тихо покликала я, стурбовано дивлячись на нього.

Він ніяк не відреагував. Я підійшла ближче й сіла на край ліжка.

— Гей, Даре, прокинься!

Я потрясла його за плече, але результату не було. Даромир не прокидався. Його дихання залишалося важким і нерівним, брови були насуплені, а обличчя спотворювала болісна гримаса, ніби він зараз боровся з кимось невидимим або переживав щось страшне.

Я насупилася, уважно вдивляючись в його обличчя. Ймовірно, це ще один прояв прокляття. Але чому Даромир не прокидається? Я потрясла його ще раз — марно. Стало трохи страшно. Зазвичай люди не спали таким міцним сном. Може, він щось випив? Якесь зілля? Але що ж тоді робити? Я бачила, що Даромиру важко, але допомогти не могла.

Аж раптом згадала його слова — поруч зі мною йому ставало легше. Я навіть не вагалася, просто відкинула край ковдри й лягла поруч. Якщо моя присутність його заспокоювала, то мені не складно побути з ним. Я обережно обійняла Даромира й почала заспокійливо погладжувати його руку.

Хвилини повільно тягнулися одна за одною, і поступово я помітила зміни. Дихання Даромира стало рівним, напруження зникло з його обличчя, він більше не кричав. Я видихнула з полегшенням. Схоже, це справді працювало.

Ось тільки Даромир досі не прокинувся. Я не могла не тривожитись через це. Я вирішила полежати поруч ще трохи, щоб переконатися, що його стан стабільний. Я заплющила очі лише на хвилину, дозволяючи собі трохи розслабитися. Десь на самому краю свідомості промайнула думка, що мені взагалі не слід лежати в його ліжку, але чомусь так хотілося залишитись поруч із ним. А потім я провалилася в сон.