Розділ 12.2

Я з полегшенням видихнув, коли ми нарешті опинилися вдома. Цей бій мене геть виснажив. Квітослава теж виглядала втомленою. Тому ні про яку нормальну вечерю навіть мови не було. Я швидко нарізав хліб, помідори, сир і шинку, поставив чайник, і вже за кілька хвилин ми сиділи за столом із бутербродами та гарячим чаєм.

— Що це було, Даре? — спитала Квітослава, коли ми закінчили вечеряти. — Що не так з твоєю магією? Чому ти на мене напав?

Я важко зітхнув. Саме цього питання й боявся. Не тому, що не хотів відповідати. Просто деякі речі важко вимовляти вголос навіть через роки. Особливо коли людина навпроти дивиться на тебе без страху, хоча мала б боятися.

— Зараз повернуся і все поясню, — я підвівся з-за столу. — Ти яке вино любиш — червоне чи біле? Чи може щось міцніше?

— Вино. Червоне. Бажано напівсолодке.

Я кивнув і спустився до підземелля, знайшов потрібне вино. Повернувшись на кухню, я відкоркував пляшку, розлив вино по келихах і відразу зробив великий ковток. Лише після цього наважився почати розмову.

— Пам’ятаєш ту мітку на моєму плечі?

Квітослава мовчки кивнула.

— Мене прокляли, Квітко. В мені живе зла магія, що прокидається після того, як остаточно стемніє. Особливо вона посилюється під прямим сяйвом місяця і безпосередньо під час атак. Мені складно її стримувати.

Квітослава насупилася.

— Як це сталося?

— Слідкував за одним злочинцем, а коли спіймав, він мене оглушив і прокляв. Але не втік, бо двері я заблокував магією. Він сказав, що робити зло його змушувало саме прокляття, і побажав мені відчути, як це, коли ти сам собі не належиш, не керуєш своєю магією, а тобі ще й не вірять. Я це відчув. Але на відміну від того чоловіка тримався. До останнього…

Я замовк. Перед очима знову промайнули три роки постійної боротьби із самим собою. Безсонні ночі. Напади люті, які доводилося придушувати. Підземелля, де я постійно зачинявся. Страх, що одного дня контроль остаточно зникне.

Я зробив великий ковток вина, не знаючи, як далі продовжувати, як сказати їй правду. Квітослава раптом обережно торкнулася моєї руки і тихо, майже лагідно спитала:

— Сталося щось погане?

Я глянув на її пальці поверх своєї долоні й відразу відвів погляд. Мені було соромно, але я мусив розповісти їй правду, навіть, якщо після цього вона не захоче більше мене знати.

— Так… Я вийшов прогулятись, пошукати, як завжди, якихось порушників. До мене підійшли двоє. Вони знали про тебе, хотіли знайти. Я відмовився з ним співпрацювати. Сталася бійка. Моя проклята магія вирвалася, я не встиг її зупинити і вбив нею одного з нападників. Так, він був поганцем. І Всерадович потім сказав, що він вбив трьох людей, серед яких також був звичайний чоловік, не відьмак. А це надзвичайно серйозний злочин в магічному світі. Тож за його словами я зробив світу послугу. Та тільки мені від того не легше. Я все одно вбив. Поганою була людина чи ні, але і я скоїв зло.

Я замовчав, дивився в келих і не наважувався підняти на Квітославу очі. Боявся побачити в них жах чи осуд. Всерадович міг говорити що завгодно. Магічний закон міг бути на моєму боці. Той чоловік дійсно був убивцею. Але від цього спогад про його тіло, що лежало нерухомо на холодному асфальті, нікуди не зникав. І щоразу, коли я заплющував очі, бачив саме його. Не злочинця. Не демонічного відьмака. Просто людину, яку я вбив своєю проклятою магією.

— Не картай себе, Даре. Цим нічого не зміниш. Пробач собі. Ти хороший.

Я підняв на неї очі — в цих синіх озерах геть не було осуду. І страху теж. Я не розумів, звідки в цій дівчині стільки впертості. Будь-хто інший уже давно б злякався, відступив, вирішив, що триматися подалі від проклятого відьмака — чудова ідея. А Квітослава лише міцніше стиснула мою руку і подивилася в очі так, ніби бачила в мені щось хороше, чого я сам давно вже не помічав.

Я сумно всміхнувся і похитав головою. Якби все було так просто. Якби достатньо було одного речення, щоб заглушити голос провини, який роздирав мене зсередини.

— Я небезпечний, Квітко.

— Тому ти мене проганяєш постійно? Боїшся, що нашкодиш мені?

Я відвів погляд. Не міг дивитися їй в очі після того, як ледь не поцілив магією.

— Я вже ледь не нашкодив. Якби не твоя магія… До речі, а як так вийшло? В тебе ж наче не було звичайної магії.

Квітослава знизала плечима.

— Не знаю. Воно якось саме.

— Мабуть, реакція на небезпеку. Таке іноді буває.

— Отже, я можу себе захистити і ти мені не нашкодиш, — Квітослава усміхнулася.

Я пирхнув.

— Це не жарти, Квітко. Я не хочу тобою ризикувати. Хоча… — я трохи помовчав, підбираючи слова. — Поруч з тобою моє прокляття трохи слабшає. Мабуть, ти своєю родовою магією впливаєш якось на нього.

У її очах відразу спалахнула надія.

— Можливо, я зможу його прибрати?

Я зробив ковток вина і похитав головою.

— Не знаю. Я намагався різними способами позбавитись. Марно. Існує лише один — передати прокляття іншому. Але я не знаю як. Не знайшов ритуалу.

— А той, що тебе прокляв? З ним ти не пробував поговорити?

— З мерцями особливо не поговориш. Він помер у в’язниці через три місяці.

— І що, це якась рідкісна магія? Невже ніхто не може тобі допомогти?

— Так. Рідкісна. Темна. Можливо, темні відьмаки могли б, але вони не йдуть на контакт. Тому я волію тримати дистанцію. Так простіше.

— Мені — ні, — відразу заперечила Квітослава. — Ти єдиний, хто може допомогти мені опанувати мою магію.

Я сумно всміхнувся. Мені хотілося сказати, що вона помиляється. Хотілося знову почати переконувати її триматися від мене подалі. Але після всього, що сталося сьогодні, це прозвучало б особливо безглуздо.

— Та не єдиний. Можу тебе познайомити з іншими, — все ж спробував останній варіант, навіть не вірячи, що Квітослава на нього погодиться.

Квітослава хитро примружилася і підморгнула мені.