Розділ 12.1

Даромир

Шок накрив мене так різко, що я ледь не пропустив наступну атаку. Я дивився на Квітославу й не міг повірити в те, що щойно побачив. З її рук зірвалися магічні блискавки. Не випадковий спалах сили, не якийсь слабкий прояв дару, а повноцінна магія, яка не просто вирвалася назовні, а ще й знищила мою атаку. Вона стояла посеред вулиці, розгублена не менше за мене, і дивилася на власні руки так, ніби вони раптом стали чужими.

А потім до мене дійшло дещо інше. Я намагався її атакувати. Я ледь її не поранив.

Серце провалилося кудись униз. На мить я навіть забув про відьмаків. Забув про бій. Забув про все. Перед очима стояла лише одна картина — темна магія, що летіла просто в Квітославу. Якби її сила не прокинулася саме зараз, я міг би її поранити. Або ще гірше — вбити. Мене зненацька накрила така хвиля огиди до самого себе, що стало важко дихати. Але часу ненавидіти себе не було.

— Обережно! — крикнула Квітослава.

Я інстинктивно ухилився. Електричний розряд пролетів біля самого плеча й вибухнув об стіну за спиною. Кам’яна крихта посипалася на асфальт. Один із відьмаків уже формував нову атаку, другий обходив мене збоку, а відьма почала плести захисний щит.

Я вилаявся й знову випустив батіг. Золотаве сяйво розсікло темряву. Батіг обвив руку одного з нападників, смикнув його вперед, і я відразу ж ударив потужним магічним вихором йому в груди. Чоловік відлетів назад, але двоє інших продовжували тиснути. Вогняні кулі одна за одною врізалися в стіни позаду мене, залишаючи чорні сліди.

І з кожною новою атакою я відчував, що темрява знову повертається. Серцебиття прискорилося, дихання збилося, перед очима попливли темні плями. Ні. Тільки не зараз. Не поряд із нею. Я не міг собі дозволити її згубити.

Черговий удар я відбив занадто різко. Темна магія повільно, але не відворотно брала гору. Я відчував, як втрачаю контроль.

І раптом мене осяяло. Квітослава! Вона може впливати на чужу магію. Тобто, теоретично може, адже ми з нею зовсім мало практикувалися. Але зараз вона — мій єдиний шанс. Я різко обернувся до Квітослави.

— Ослаб мене! Ослаб мою силу!

— Як? — у її голосі звучала паніка.

Я ледве встиг відбити чергову атаку.

— Просто уяви, як ти послаблюєш мою магію, заспокоюєш її.

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Я вже вирішив, що це було дурною ідеєю і вона не зможе допомогти. Аж раптом стало легше, хоч і зовсім трохи. Темрява повільно відпускала.

Я здивовано видихнув. Це спрацювало! Я зібрав рештки контролю, сформував широку хвилю світла просто перед собою й ударив нею по відьмаках. Вони відскочили назад, прикриваючи обличчя руками.

— Біжимо! — гаркнув я.

Ми швидко бігли вперед, петляючи вулицями. Лише коли я остаточно перестав відчувати їхню магію, дозволив собі зупинитися. Темний вузький провулок перед нами був порожнім. Тут не було ні людей, ні машин, тільки тиша огортала нас. Я важко притулився спиною до стіни й заплющив очі. Повільно дихав, щоб заспокоїтись. Темрява всередині поступово заспокоювалася. Серце вже не намагалося вистрибнути з грудей.

Минуло кілька хвилин, перш ніж я наважився розплющити очі. Квітослава стояла поруч. Вона виглядала втомленою, в очах її читалася тривога. Вона дивилася на мене так, ніби це не я ледь не вбив її кілька хвилин тому.

— Вибач, — тихо сказав я, відчуваючи жахливу провину. — Я не хотів. Моя магія вийшла з-під контролю. Так завжди буває вночі.

Вона обережно підійшла ближче.

— Ти через неї не хочеш зі мною бачитись?

Я важко зітхнув. Зараз мені найменше хотілося пояснювати їй всі причини — про своє прокляття і тим більше про вбитого відьмака. Не кажучи вже про те, що темні відьмаки почали полювати на неї.

— Не тільки.

Квітослава обережно торкнулася моєї руки. І від цього простого дотику чомусь стало ще важче. В її очах я бачив тепло і підтримку — те, чого я зовсім не заслуговував. Я відштовхнувся від стіни і взяв її за руку.

— Ходімо. Я проведу тебе додому. Тобі не можна гуляти самій так пізно.

Квітослава різко зупинилася.

— Ні, — вона похитала головою. — Я хочу до тебе. Хочу поговорити.

Я втомлено потер перенісся

— Я небезпечний.

— Ні. Я вже зрозуміла, як тебе заспокоювати.

Ох, якби все було так просто. Здоровий глузд волав відвести Квітославу до неї додому, забути про цю дівчину і триматися подалі. Так було б правильно. Але серце уже давно зробило свій вибір.

Я подивився на неї і зрозумів, що сперечатися марно. Надто вже впертою вона виглядала.

— Гаразд.

Я зітхнув, міцніше стиснув її долоню і повів до свого будинку.