Розділ 11.2

Я сиділа в кав’ярні до самого закриття й час від часу кидала на Даромира сердиті погляди. Він старанно мене ігнорував. Приймав замовлення, робив каву, щось коротко відповідав відвідувачам, протирав стійку, але мене ігнорував. Навіть не дивився майже. І це дратувало найбільше. Краще б уже сказав щось різке. Будь-що краще за це холодне відсторонення, ніби між нами взагалі нічого не було. Ні магії. Ні його дому. Ні тренувань. Ні того вечора, коли він дивився на мене так, ніби я дійсно для нього щось значу.

Я вийшла з кав’ярні ще до закриття й зупинилася неподалік входу. Людей на вулиці майже не залишилося — хтось поспішав додому, хтось ліниво прогулювався з кавою в руках, а я стояла біля вітрини й робила вигляд, що мені абсолютно байдуже, скільки ще часу Даромир проведе всередині. Насправді ж я напружено ловила кожен рух за склом. І чим довше чекала, тим сильніше злилася. Через те, як він різко відштовхнув мене після всього, що між нами вже сталося.

Коли світло в кав’ярні згасло, я ледь напружилася. За кілька хвилин двері відчинилися. Даромир вийшов надвір, замкнув кав’ярню й тільки тоді помітив мене. Його брови миттєво насупилися. На мить мені навіть здалося, що він зараз просто розвернеться й піде в інший бік, аби тільки не говорити зі мною. Але все ж він підійшов.

— Чого ти хочеш? Я тобі все сказав.

Голос у нього був холодний, роздратований, але під цією злістю відчувалася втома. Така сильна, ніби він не спав кілька днів поспіль.

Я сердито схрестила руки на грудях, відчуваючи, як образа знову закипає всередині.

— Не все! Спочатку ти кажеш, що будеш навчати, потім — проганяєш мене. Як це розуміти? Ти поводишся нелогічно.

Даромир навіть не спробував щось пояснити. Просто рушив вперед темною вулицею, засунувши руки в кишені куртки.

— Мені байдуже. Нелогічно, то нелогічно, — кинув він, навіть не обернувшись.

Ну вже ні. От тепер я точно не збиралася відступати. Я швидко наздогнала його й схопила за лікоть.

— Ні, ти мені все поясниш! Я маю право знати!

Даромир різко зупинився й зиркнув на мене так сердито, що інша людина, мабуть, уже відсахнулася б. Але мене більше налякало не це. В його очах було щось ще — втома, напруга… і дивний смуток, який він намагався приховати за холодністю.

— Я не маю тобі нічого пояснювати. Ти мені чужа людина.

Його слова боляче вдарили по мені. На мить захотілося просто розвернутися й піти. Гордий, нестерпний, впертий відьмак. Але навіщо тоді він приходив учора до мого будинку? Навіщо дивився на мої вікна так, ніби його тягнуло до мене?

Я уважно вдивилася в його обличчя й тихо сказала:

— Я бачила тебе вчора ввечері. Біля мого під’їзду. Чужі люди так не поводяться.

Даромир на секунду завмер. Лише на секунду. Але я помітила, як напружилася його щелепа й як він відвів погляд убік, ніби йому стало важко дивитися мені в очі.

— Тобі здалося. Я вчора ввечері сидів вдома.

Я пирхнула. Невже він думає, що я повірю?

— Спробуй брехати більш правдоподібно.

Даромир різко вирвав свій лікоть з моєї хватки й зло кинув:

— Та пішла ти!

Він швидко рушив вперед. Такий сердитий і роздратований, ніби злився не тільки на мене, а й на самого себе. Я дивилася йому вслід кілька секунд, стискаючи губи. Ні, тут точно щось сталося. Надто різко він змінився. Надто дивно поводився. І цей смуток в очах… Я відчувала — справа не в тому, що я йому набридла. Тому я глибоко вдихнула й пішла за ним. 

Я ледве наздогнала Даромира, як раптом на нас вискочили троє людей з-за рогу старого будинку — два чоловіки й одна жінка. Один опинився просто перед нами, двоє інших — трохи збоку, ніби спеціально перекривали шлях до втечі. Даромир різко зупинився, а тоді вилаявся так зло й тихо, що я відразу зрозуміла — у нас знову проблеми.

— Відійди! — гаркнув він мені, миттєво піднімаючи руку.

Я інстинктивно відступила на кілька кроків назад, хоча серце вже калатало десь у горлі. Відьмаки не витрачали час на розмови. Один із них одразу ж жбурнув у Даромира вогняну кулю, таку яскраву, що темний провулок на мить спалахнув помаранчевим світлом. Даромир різко відбив атаку золотавим батогом, іскри посипалися просто на асфальт, а тоді він сам кинувся вперед так стрімко, що я ледь встигла прослідкувати за його рухом.

Все відбувалося хаотично й водночас страшенно красиво. Золотаве сяйво його магії розтинало темряву, мов розпечені леза. Батіг свистів у повітрі, врізався в стіни, вибиваючи з них уламки штукатурки, обплітав руки одного з нападників, а інший у цей час сипав електричними розрядами так часто, що повітря тріщало. Мені навіть здалося, що запахло озоном і металом. Даромир рухався швидко, різко, майже хижо, але їх було троє. Один атакував спереду, двоє — з боків, змушуючи його постійно маневрувати.

Я бачила, як Даромир почав змінюватися. Його рухи ставали жорсткішими, погляд — темнішим і страшнішим. Магія навколо нього вже не сяяла чистим золотом, як раніше. В ній з’являлися темні спалахи, майже чорні, і від цього мене пробрав справжнісінький жах.

— Даромире! — не витримала я, коли один із відьмаків мало не вдарив його блискавкою в плече.

Я сама не зрозуміла, навіщо кинулася ближче. Хотіла відволікти їх. Хотіла хоч якось допомогти. Один із чоловіків обернувся до мене, і цього вистачило, щоб Даромир збив його з ніг ударом магічного батога. Але в ту ж мить сам Даромир різко повернув голову в мій бік.

І я завмерла. Його очі були моторошними — темними, майже чужими. Здавалося, ніби він мене не впізнав.

— Я ж сказав відійти! — голос у нього прозвучав так гучно й сердито, що мене аж пересмикнуло від жаху.

Навколо його рук затремтіла темна магія. Даромир дивився на мене так, ніби я теж була загрозою, ніби мене потрібно було ліквідувати.

— Даре, що з тобою?.. — налякано запитала.

Але було вже пізно. З його рук зірвалася енергетична куля й полетіла просто в мене. Від жаху я аж забула як дихати. Я не могла навіть відступити, тільки руки підняла, в безглуздій надії захиститися. Але куля не досягла мене. Все сталося швидше, ніж я встигла хоч щось усвідомити.