Розділ 11.1

Квітослава

Образа на Даромира зачепила мене сильніше, ніж я думала. Я не могла усвідомити, чому він так зі мною вчинив? Адже пообіцяв допомогти, адже у нас нарешті почали налагоджуватися стосунки. А він взяв і знову мене відштовхнув. Написав те кляте «більше не приходь». Вирішив за нас обох, що мені краще триматися подалі від нього, навіть не пояснивши, що змінилося.

Дурень. Справжнісінький дурень. Недоумок!

Я образилася на нього. Сильно. Але сумувати за ним це чомусь не заважало. Навпаки — робило тільки гірше. Всередині постійно сиділо якесь неприємне важке відчуття, ніби мене різко висмикнули з чогось важливого, не давши навіть зрозуміти, що взагалі сталося. І найбільше дратувало те, що я не мала жодної нормальної відповіді. Чому він передумав? Що змінилося за одну ніч? Невже я настільки його дістала?

Ні. Тут було щось інше. Я це відчувала. Але як би там не було, життя не збиралося ставати на паузу через мої душевні страждання. Потрібно було працювати. І я працювала.

Мар’яна сьогодні була особливо активною. Вона крутилася біля квітучих кущів, змінювала пози, щось безперервно розповідала про нову рекламну співпрацю й сміялася так голосно, що на нас навіть почали озиратися люди. Я машинально фотографувала її, підказувала ракурси, поправляла волосся, стежила за світлом. Робота трохи рятувала — коли я дивилася в об’єктив, думати ставало легше. Ніби між мною і реальністю з’являлася тонка прозора стіна. Але гарний настрій подруги мене трохи дратував.

— Квіточко, ти сьогодні якась сумна, — Мар’яна поправила піджак і примружилася, дивлячись на мене. — Посварилася зі своїм похмурим баристою?

Я витріщилась на неї. Ні, я звісно розповідала подрузі, що все ж таки з ним познайомилась, але в подробиці не вдавалася. Не тільки через магію, але й через те, що стосунки в нас з Даромиром були якісь невизначені.

— Він не мій.

— Ага, звісно, — не повірила вона. — Саме тому ти постійно відволікаєшся і кидаєш погляди в бік кав’ярні. Коханнячком пахне!

— Мар’яно! — сердито крикнула я, скривившись так, ніби лимон без цукру з’їла.

Вона розсміялася, явно задоволена моєю реакцією, а я тільки закотила очі й знову взялася за фотоапарат. Мені потрібно було відволіктися від думок про Даромира. І яке кохання? Я його не кохала. Ні, він мені, звісно подобався, але… Але як можна кохати хлопця, який постійно тримає дистанцію і проганяє тебе?

Фотосесія закінчилася ближче до вечора. Сонце вже почало повільно сповзати до обрію, парк наповнився золотавим теплим світлом і став ще красивішим. Саме через це Мар’яна так його й полюбила — тут навіть звичайні фото виглядали трохи магічними. Іронічно, враховуючи, що магія тут дійсно була.

— Ходімо в кав’ярню? — Мар’яна схопила мене за руку раніше, ніж я встигла щось сказати. — Я хочу їсти. І пити. І взагалі, я заслужила булочку після такого важкого дня.

— Ти просто любиш булочки.

— І що? Не бачу проблеми.

Я могла відмовитися. Правда могла. Але не відмовилася. Напевно, десь дуже глибоко всередині мені все ж хотілося його побачити. Навіть якщо після цього стане ще болючіше.

В кав’ярні було людно й шумно. Я помітила Даромира майже одразу. Він теж мене побачив. Але одразу відвернувся. Мені аж образливо стало. Я підійшла до стійки й схрестила руки на грудях.

— Шоколадний мафін з вишнею і лимонад, — сказала рівним голосом, хоч всередині все клекотіло від злості.

Даромир навіть не кивнув. Ні «привіт». Ні «як справи?». Нічого. Через хвилину він поставив переді мною лимонад і пакетик з мафінами — саме тими, які ми їли в нього вдома. Я навмисно замовила саме їх. Але він ніяк не відреагував, ніби того вечора й не було. От і що це таке? Він мене уникає чи навмисно зводить з розуму?

— Дякую, — сухо сказала я.

Даромир нічого не відповів. Відвернувся до кавомашини, ніби мене тут і не було. Ах так? Ну добре. Ти ще пожалкуєш про свою поведінку, Даромире!

Мар’яна, на щастя, була надто голодна, щоб аналізувати, що між ним і мною відбувалося. Вона швидко розправилася зі своїм замовленням, паралельно розповідаючи мені якісь плітки про блогерів, а я лише кивала й раз у раз ловила поглядом Даромира. Він працював так, ніби мене тут не існувало. Приймав замовлення, робив каву, спокійно розмовляв з іншими відвідувачами. І це дратувало найбільше. Бо зі мною він поводився холодніше, ніж з усіма іншими.

— Гаразд, я побігла, — Мар’яна підвелася й накинула сумочку на плече. — А ти, бачу, ще залишаєшся, так?

— Так, ще трохи посиджу, — коротко відповіла.

Вона хитро всміхнулася.

— Тільки не спали кав’ярню своїм поглядом.

— Не обіцяю.

Мар’яна розсміялася й пішла, а я залишилася сидіти за столиком біля вікна. І не збиралася йти. Я замовила ще піцу з американо. Просто щоб мати право лишатися тут довше. А ще — щоб діяти Даромиру на нерви.

Я більше не намагалася з ним заговорити. Не підходила до стійки без потреби. Не ставила питань. Просто сиділа й мовчки дивилася на нього так сердито, що іноді він аж щелепи стискав. І мені ставало трохи легше від того, що він теж нервує. Бо якщо вже страждати — то не мені одній.