Розділ 10.2

— Не знаю, про яку дівчину ви говорите, хлопці, — я прибрав жартівливий тон, але все ще вдавав, що не розумію про кого вони говорять.

— Тебе з нею бачили, — процідив крізь зуби інший чоловік — високий, худий, зі злим поглядом. — Або ти розповідаєш, де її можна знайти, або…

Чоловік не договорив. І хоч я знав, що саме він збирався сказати, але все одно спитав:

— Або що?

— Або ми тебе змусимо, — над долонею чоловіка спалахнула вогняна куля.

— Оцим? — пирхнув я, дивлячись на вогонь, і без попередження різко випустив магічний батіг з руки, вдаривши ним по ногах чоловіків.

Магічний батіг із тріском розсік повітря й ударив чоловіків по ногах. Обидва вилаялися й повалилися на землю, але це їх не зупинило. Вогняна куля полетіла в мене так швидко, що я ледве встиг виставити щит. Полум’я врізалося в нього, обсипавши провулок іскрами. В ту ж мить інший чоловік, бородань, підняв руку й в мене полетіли синюваті електричні розряди.

— Та які ж ви настирливі, — процідив я крізь зуби, різко відскакуючи вбік.

Провулок був надто вузьким для нормального бою. Маневрувати доводилося буквально між контейнерами для сміття й стінами. Я знову викинув вперед батіг, намагаючись не підпускати відьмаків ближче. Золотава магія зі свистом розтинала темряву, змушуючи чоловіків ухилятися й притискатися до стін. Але вони були сильними. Надто сильними для звичайних темних відьмаків.

Я відчував демонічну магію в кожній їхній атаці — брудну, важку, просочену чужою силою. Вона тиснула навіть на мене. Електричний розряд ковзнув по моєму щиту й вдарив у стіну за спиною, вибивши шматки цегли. Вогняна хвиля пролетіла надто близько до рукава куртки.

Я відбивався вперто, стримано, намагаючись стримувати своє прокляття. Але сили танули занадто швидко.

Ще один удар. Щит тріснув. Ще один — і в грудях почало знайомо пекти, ніби під шкірою ворушилося щось живе й зле. Темрява прокидалася. Прокляття завжди чекало таких моментів. Страх. Злість. Втома. Ідеальне середовище, щоб прокинутися й нагадати про себе. Я важко вдихнув, намагаючись втримати контроль. Не дати темряві вирватися. Не зараз. Не знову.

— Що, проклятий, сили закінчуються?! — викрикнув худий і жбурнув у мене одразу дві електричні кулі.

Я відбив одну батогом, але друга все ж ковзнула по плечу. Руку прострелило болем. Перед очима на мить потемніло. І цього вистачило, щоб все змінилося.

Темрява рвонула назовні так різко, що я навіть не одразу зрозумів, що сталося. В голові загуло. Світ навколо ніби віддалився, став глухим і чужим. Залишилася тільки лють — густа, гаряча, майже нестерпна. Я підняв руки. І випустив силу.

Темна магічна хвиля вирвалася вперед. Вона врізалася в худого чоловіка раніше, ніж той встиг хоч щось зробити. Його відкинуло на кілька метрів. Тіло з глухим ударом врізалося в стіну. Чоловік сповз на землю й більше не ворушився. На кілька секунд усе стихло.

Я важко дихав, дивлячись перед собою й насилу усвідомлюючи, що щойно зробив. Темрява все ще бушувала всередині, вимагаючи продовження. І я був готовий подарувати його їй.

Бородань застиг навпроти мене, широко розплющивши очі. Вперше за весь бій я побачив у його погляді справжній страх. Він повільно перевів погляд на тіло свого напарника, а тоді знову на мене. На мої руки, навколо яких уже клубилася темна магія. Я зробив крок вперед. І цього вистачило.

— Псих проклятий… — видихнув бородань і кинувся тікати.

Я міг його наздогнати. Міг убити. Темрява буквально штовхала мене вперед, змушувала діяти. Але я зусиллям волі зупинився.

Я стояв посеред провулка ще кілька секунд, важко дихаючи й дивлячись туди, куди втік бородань. Темрява всередині повільно відступала, але не зникала повністю — лише затихала, лишаючи після себе металевий присмак в роті й гул у голові.

Мій погляд знову впав на чоловіка біля стіни. Ніби в тумані я підійшов ближче до нього. Світ навколо здавався дивно приглушеним. Я подивився на нерухоме тіло. Присів навпочіпки. Торкнувся пальцями його шиї. Нічого. Пульс не відчувався. Я завмер, заплющив на мить очі, ніби міг цим жестом стерти реальність.

Я його вбив.

Усвідомлення важко й холодно впало десь всередині, змушуючи шлунок скрутитися. Я повільно прибрав руку й кілька секунд просто дивився на чоловіка, ніби мозок вперто відмовлявся приймати очевидне.

Так, він був темним відьмаком. Так, використовував демонічну магію. Так, за законами магічного світу таких можна було ліквідувати під час бою, якщо іншого виходу не було. Але від цього не ставало легше. Бо це все одно була людина. І я її вбив.

Я важко видихнув і дістав телефон. Пальці трохи тремтіли, поки шукав потрібний контакт. Всеслав Всерадович відповів майже одразу.

— Що сталося? — він ніби відчув, що я не просто так телефоную посеред ночі.

— На мене напали. Через неї, — мій голос звучав глухо й чужо навіть для мене самого. — Двоє демонічних відьмаків. Один утік. Другий… мертвий.

На тому кінці кілька секунд було тихо. А потім я почув, як Всеслав Всерадович тихо видихнув.

— Даромире, не переймайся. Це ж справжня погань. Ти зараз зробив послугу магічному світу. Ти ж знаєш, що таких вже нічого не виправить.

Я заплющив очі. Полегшення не прийшло. Взагалі.

— Ми зараз будемо, — продовжив Всеслав Всерадович уже спокійніше. — Нікуди не йди.

Я скинув виклик і ще трохи посидів біля тіла. Потім все ж змусив себе піднятися. Якщо сюди випадково зайдуть звичайні люди — буде катастрофа. Підняв руку й наклав ілюзію. Срібляста хвиля магії ковзнула провулком, приховуючи тіло від чужих очей. Тепер звичайна людина побачить тут лише купу сміття біля стіни.

Я сперся плечем об стіну і став чекати. Час тягнувся повільно. Занадто повільно. Коли нарешті з’явилися маги з відділку, я навіть не ворухнувся. Вони швидко почали працювати — хтось перевіряв залишки магії, хтось накладав заклинання, двоє забрали тіло.