Розділ 10

Даромир

Того вечора я все ж не всидів вдома. Хоч і мав би. Здоровий глузд звично нагадував, що після заходу сонця мені краще не блукати містом без потреби. Прокляття нікуди не зникло. Воно все ще сиділо десь глибоко під шкірою, отруювало думки, дратувало, розгойдувало емоції так, ніби тільки й чекало моменту, щоб я остаточно втратив контроль. В особливо погані ночі мене дратував навіть стукіт власного серця. А сьогодні я ще й думав про Квітославу більше, ніж слід було.

Мені потрібно було трохи розвіятися. Сидіти в підземеллі й вдавати, що місто саме якось впорається зі своїми магічними покидьками, я не міг. Не після всього, що бачив за останні роки. Не після дітей, яких знаходили виснаженими від ритуалів. Не після магів, що продавалися темряві заради сили. Хтось мав хоча б намагатися їх зупиняти. Навіть якщо цей «хтось» давно вже сам ходить по межі.

Я повільно йшов темними вулицями, засунувши руки в кишені куртки. Нічне місто жило своїм життям — десь гули машини, світилися вікна квартир, хтось сміявся біля цілодобового магазину. Звичайні люди навіть не здогадувалися, скільки бруду ховається поруч із ними. І, можливо, це було на краще.

Коли я звернув у вузький провулок біля старого закинутого складу, думки знову повернулися до Квітослави. До її впертих очей, нескінченних питань і дивної здатності пролізти мені в душу попри мій спротив.

Я тихо хмикнув собі під ніс. Схоже, я остаточно збожеволів, якщо всерйоз думав навчати її магії. Але чомусь поруч із нею ця ідея вже не здавалася настільки поганою. Навпаки. Вперше за довгий час мені хотілося не просто когось захищати на відстані, а бути поруч. Розмовляти з нею, дивитися, як вона дратується або сміється. Можливо, навіть дозволити собі звикнути до її присутності. Небезпечна думка. Особливо для такого, як я.

Я саме збирався звернути далі між будівлями, коли відчув чужу магію. Тіло напружилося миттєво. З темряви виринули два силуети. Я різко зупинився й підняв руку долонею догори, готуючись будь-якої миті атакувати.

Один із чоловіків одразу підняв руку, зупиняючи мене, і зробив крок вперед.

— Треба поговорити.

Мені це не сподобалося. Дуже. Нормальні люди не чекали магів у темних провулках біля закинутих складів. А ще від них тягнуло темною магією — слабко, але достатньо, щоб я відчув знайомий присмак небезпеки. Я майже не відчував на запах звичайну магію, але темну відчував добре — побічна дія прокляття. Темна, демонічна магія пахла надто солодко, з нотками паленого цукру — оманливо приємний аромат.

— Про що? — холодно кинув я, не опускаючи руки.

Чоловік криво всміхнувся.

— Про онучку Ворона.

Всередині все похололо. Я до останнього переконував себе, що Квітославу не помітили. Що її сила ще надто слабка, щоб привертати увагу темних відьмаків. Що в мене буде хоча б трохи часу навчити її захищатися. Даремно. Вони вже знали. Я силою волі втримав нейтральний вираз обличчя й лише насмішкувато вигнув брову.

— Якого ще ворона? Вас пташечки цікавлять, хлопці? То я не орнітолог.

Чоловік скривився.

— Жартувати зібрався, проклятий? Дивись, щоб ще одне прокляття не отримав, розумнику! Відповідай, де дівчина?!

І ось тоді мені стало по-справжньому страшно. Вони знали не лише про Квітославу, а й про моє прокляття. Я не говорив про нього відкрито, з чужими людьми. Це не те, про що можна дізнатися випадково. А отже, за мною слідкували вже давно. Вивчали. Чекали моменту.

Я повільно стиснув пальці, відчуваючи, як під шкірою починає ворушитися темна сила. Здається, сьогодні буде складна ніч. І як би мені не хотілося зберегти Квітославу від біди — мені відчайдушно хотілося, щоб вона зараз опинилася поруч і заспокоїла мене. Я відчував, що без неї я можу перейти межу.

— Не знаю, про яку дівчину ви говорите, хлопці, — я прибрав жартівливий тон, але все ще вдавав, що не розумію про кого вони говорять.

— Тебе з нею бачили, — процідив крізь зуби інший чоловік — високий, худий, зі злим поглядом. — Або ти розповідаєш, де її можна знайти, або…

Чоловік не договорив. І хоч я знав, що саме він збирався сказати, але все одно спитав:

— Або що?

— Або ми тебе змусимо, — над долонею чоловіка спалахнула вогняна куля.

— Оцим? — пирхнув я, дивлячись на вогонь, і без попередження різко випустив магічний батіг з руки, вдаривши ним по ногах чоловіків.*

Магічний батіг із тріском розсік повітря й ударив чоловіків по ногах. Обидва вилаялися й повалилися на землю, але це їх не зупинило. Вогняна куля полетіла в мене так швидко, що я ледве встиг виставити щит. Полум’я врізалося в нього, обсипавши провулок іскрами. В ту ж мить інший чоловік, бородань, підняв руку й в мене полетіли синюваті електричні розряди.

— Та які ж ви настирливі, — процідив я крізь зуби, різко відскакуючи вбік.

Провулок був надто вузьким для нормального бою. Маневрувати доводилося буквально між контейнерами для сміття й стінами. Я знову викинув вперед батіг, намагаючись не підпускати відьмаків ближче. Золотава магія зі свистом розтинала темряву, змушуючи чоловіків ухилятися й притискатися до стін. Але вони були сильними. Надто сильними для звичайних темних відьмаків.

Я відчував демонічну магію в кожній їхній атаці — брудну, важку, просочену чужою силою. Вона тиснула навіть на мене. Електричний розряд ковзнув по моєму щиту й вдарив у стіну за спиною, вибивши шматки цегли. Вогняна хвиля пролетіла надто близько до рукава куртки.

Я відбивався вперто, стримано, намагаючись стримувати своє прокляття. Але сили танули занадто швидко.

Ще один удар. Щит тріснув. Ще один — і в грудях почало знайомо пекти, ніби під шкірою ворушилося щось живе й зле. Темрява прокидалася. Прокляття завжди чекало таких моментів. Страх. Злість. Втома. Ідеальне середовище, щоб прокинутися й нагадати про себе. Я важко вдихнув, намагаючись втримати контроль. Не дати темряві вирватися. Не зараз. Не знову.