Розділ 10.1

Даромир

Того вечора я все ж не всидів вдома. Хоч і мав би. Здоровий глузд звично нагадував, що після заходу сонця мені краще не блукати містом без потреби. Прокляття нікуди не зникло. Воно все ще сиділо десь глибоко під шкірою, отруювало думки, дратувало, розгойдувало емоції так, ніби тільки й чекало моменту, щоб я остаточно втратив контроль. В особливо погані ночі мене дратував навіть стукіт власного серця. А сьогодні я ще й думав про Квітославу більше, ніж слід було.

Мені потрібно було трохи розвіятися. Сидіти в підземеллі й вдавати, що місто саме якось впорається зі своїми магічними покидьками, я не міг. Не після всього, що бачив за останні роки. Не після дітей, яких знаходили виснаженими від ритуалів. Не після магів, що продавалися темряві заради сили. Хтось мав хоча б намагатися їх зупиняти. Навіть якщо цей «хтось» давно вже сам ходить по межі.

Я повільно йшов темними вулицями, засунувши руки в кишені куртки. Нічне місто жило своїм життям — десь гули машини, світилися вікна квартир, хтось сміявся біля цілодобового магазину. Звичайні люди навіть не здогадувалися, скільки бруду ховається поруч із ними. І, можливо, це було на краще.

Коли я звернув у вузький провулок біля старого закинутого складу, думки знову повернулися до Квітослави. До її впертих очей, нескінченних питань і дивної здатності пролізти мені в душу попри мій спротив.

Я тихо хмикнув собі під ніс. Схоже, я остаточно збожеволів, якщо всерйоз думав навчати її магії. Але чомусь поруч із нею ця ідея вже не здавалася настільки поганою. Навпаки. Вперше за довгий час мені хотілося не просто когось захищати на відстані, а бути поруч. Розмовляти з нею, дивитися, як вона дратується або сміється. Можливо, навіть дозволити собі звикнути до її присутності. Небезпечна думка. Особливо для такого, як я.

Я саме збирався звернути далі між будівлями, коли відчув чужу магію. Тіло напружилося миттєво. З темряви виринули два силуети. Я різко зупинився й підняв руку долонею догори, готуючись будь-якої миті атакувати.

Один із чоловіків одразу підняв руку, зупиняючи мене, і зробив крок вперед.

— Треба поговорити.

Мені це не сподобалося. Дуже. Нормальні люди не чекали магів у темних провулках біля закинутих складів. А ще від них тягнуло темною магією — слабко, але достатньо, щоб я відчув знайомий присмак небезпеки. Я майже не відчував на запах звичайну магію, але темну відчував добре — побічна дія прокляття. Темна, демонічна магія пахла надто солодко, з нотками паленого цукру — оманливо приємний аромат.

— Про що? — холодно кинув я, не опускаючи руки.

Чоловік криво всміхнувся.

— Про онучку Ворона.

Всередині все похололо. Я до останнього переконував себе, що Квітославу не помітили. Що її сила ще надто слабка, щоб привертати увагу темних відьмаків. Що в мене буде хоча б трохи часу навчити її захищатися. Даремно. Вони вже знали. Я силою волі втримав нейтральний вираз обличчя й лише насмішкувато вигнув брову.

— Якого ще ворона? Вас пташечки цікавлять, хлопці? То я не орнітолог.

Чоловік скривився.

— Жартувати зібрався, проклятий? Дивись, щоб ще одне прокляття не отримав, розумнику! Відповідай, де дівчина?!

І ось тоді мені стало по-справжньому страшно. Вони знали не лише про Квітославу, а й про моє прокляття. Я не говорив про нього відкрито, з чужими людьми. Це не те, про що можна дізнатися випадково. А отже, за мною слідкували вже давно. Вивчали. Чекали моменту.

Я повільно стиснув пальці, відчуваючи, як під шкірою починає ворушитися темна сила. Здається, сьогодні буде складна ніч. І як би мені не хотілося зберегти Квітославу від біди — мені відчайдушно хотілося, щоб вона зараз опинилася поруч і заспокоїла мене. Я відчував, що без неї я можу перейти межу.