Розділ 9.2

Я повернулася в свою кімнату й зачинила двері. В кімнаті було тихо. Лише за вікном глухо шуміли машини, а десь у дворі гавкав собака. Звичайний день. Звичайне життя. От тільки я вже не почувалася звичайною.

Я повільно сіла на ліжко й підтягнула до себе коліна. В голові все ще звучали бабусині слова: «Це не магія, Квіточко, це прокляття». Вона говорила так, ніби магія була чимось брудним, страшним, смертельно небезпечним. В чомусь я її розуміла. Після всього, що сталося з дідусем і батьками вона не могла ставитися до магії інакше. Але я ніяк не могла поєднати її слова з тим, що бачила сама.

Магія не здавалася мені поганою.

Небезпечною — так. Страшною — іноді теж. Але не поганою. Я бачила Даромира. Бачила, як він ризикував собою, щоб спіймати злочинця. Бачила, як стримував себе, навіть коли злився. Як вперто намагався тримати дистанцію, хоча я буквально не давала йому спокою. Погані люди так себе не поводять.

Я важко зітхнула й впала на подушку. Стеля над головою була знайомою до найменших тріщинок, але сьогодні навіть кімната ніби стала чужою. Наче я повернулася додому вже іншою людиною. Ще кілька днів тому найбільшою проблемою були фотосесії, дедлайни й те, чи вистачить грошей на найнеобхідніше. А тепер я дізналася, що мій дідусь був відьмаком, в мені теж є магія, а за силу, схожу на мою, людей можуть убити.

Страшно стало тільки тепер.

Не в парку, не під час нападу. А зараз, коли я сиділа в безпечній кімнаті й мала час нормально все обдумати. Що, як бабуся має рацію? Що, як магія дійсно руйнує життя? Що, як одного дня я теж втягнуся в щось настільки небезпечне, що дороги назад уже не буде?

Я заплющила очі й уявила Даромира. Його похмурий погляд, втомлений голос, вічне роздратування, яке чомусь мене зовсім не лякало. Він же сам казав, що допоможе мені. Навчить контролювати силу. Пояснить, що зі мною відбувається. Даромир знав цей світ. І, попри всю свою буркотливість, він не був схожий на людину, яка кине когось напризволяще.

Від цієї думки стало трохи спокійніше.

Я повернула голову до телефону, що лежав поруч на тумбочці. Хотілося написати йому просто зараз. Щось звичайне. Наприклад: «Я поговорила з бабусею». Або спитати, чи він не пошкодував, що погодився мене навчати. Але я стрималася. Даромир і так ледве мене терпів. Ще не вистачало почати діставати його повідомленнями.

На кухні щось грюкнуло, а тоді долинув бабусин голос:

— Квіточко, вечеряти будеш?

Я повільно сіла й потерла обличчя долонями. Досить. Якщо я зараз остаточно потону у власних тривогах, то тільки налякаю бабусю ще більше. Вона й так хвилюється.

— Іду! — відповіла, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.

Підійшла до дзеркала, швидко поправила волосся й навіть усміхнулася своєму відображенню. Вийшло не дуже переконливо, але вже хоч щось.

Коли я зайшла на кухню, бабуся саме розкладала по тарілках запечену картоплю з куркою.

— Чого така задумлива? — бабуся кинула на мене уважний погляд.

— Та думаю, як Мар’яна мене завтра мучитиме новою фотосесією, — я всміхнулася й сіла за стіл. Говорити правду не хотілось. — Треба морально готуватись.

Бабуся тихенько пирхнула, ніби повірила. А може, просто зробила вигляд, що повірила. І я була їй за це вдячна.   

Вночі я заснула не одразу. Довго лежала, загорнувшись у ковдру, слухала приглушений шум міста за вікном і думала про магію. Про дідуся. Про батьків. Про те, що в мені теж є ця сила, хоч я поки навіть не розумію, як нею користуватися. Страх нікуди не зник. Він тихо сидів десь всередині, дряпався гострими кігтями під ребрами й раз у раз нагадував бабусині слова про прокляття і смерть.

Але поруч зі страхом жила й інша думка — вперта, тепла, майже заспокійлива. Даромир допоможе. Він буркотливий, похмурий і дивиться на людей так, ніби всі навколо його страшенно дратують, але він не схожий на брехуна. Якщо сказав, що навчить мене — значить, навчить. Та й кому ще я можу довіритися? Не шукати ж в інтернеті «як користуватися магією для початківців». Я навіть тихенько захихотіла від цієї дурної думки й перевернулася на інший бік.

Перед тим, як остаточно заснути, я ще раз згадала Даромира — його важкий погляд, трохи хрипкий голос і магічне сяйво, яке він з такою легкістю викликав над долонею. А потім уява намалювала вже зовсім іншу картину: як він вчить мене магії, дратується через мої помилки, свариться, а я спеціально роблю ще гірше, щоб позлити його сильніше. З цією думкою я й заснула.

Прокинулася я раніше, ніж зазвичай. Сонце тільки починало пробиватися крізь штори, а я вже лежала з телефоном у руках і кусала губу, думаючи, як написати Даромиру так, щоб не звучати нав’язливою. Врешті-решт здалася й надрукувала коротке:

«Доброго ранку, Даре! Коли займемося навчанням?»

Кілька секунд дивилася на повідомлення, а тоді все ж натиснула «надіслати». Відповідь прийшла надто швидко. Наче він і не спав узагалі.

«Ніколи. Більше не приходь до мене».

Я перечитала повідомлення раз. Потім ще раз. І ще. Ніби слова від цього могли змінитися. Але вони не змінилися.

В грудях щось неприємно стиснулося. Так сильно, що стало важко дихати. Вчора Даромир погодився допомогти. Сам сказав, що навчить мене контролювати магію. А тепер що? Просто передумав? Чому?

Я різко сіла на ліжку, стискаючи телефон так сильно, що кісточки побіліли. Образа накрила раптово й боляче. Навіть не через відмову. А через ці короткі холодні слова, ніби я його вже дістала до смерті. Ніби він шкодував, що взагалі зі мною зв’язався. В очах защипало.

— Ну і дурень… — тихо пробурмотіла я, але голос зрадницьки здригнувся.

На кухні вже чулося, як бабуся гримить посудом, тому я швидко підхопилася з ліжка і зачинилася у ванній. Лише там дозволила собі розплакатися — тихо, кусаючи губи й витираючи сльози долонями раніше, ніж вони встигали скотитися по щоках. Мені було страшенно образливо. Я ж повірила йому. А він!..