Розділ 8.3

— Якщо ти не голодний, то я можу сама все з’їсти, — пробурмотіла я. — Стараюсь тут для нього, а він ще чимось незадоволений! 

— Та не очікував, що ти будеш з самого ранку кулінарити, — відповів Даромир й зайнявся кавою.

Він що так і буде снідати без футболки? Може, йому якось натякнути, щоб вдягнувся? А то ж я не зможу спокійно їсти — буду витріщатися. Бо не дивитися на цей його ідеальний прес просто неможливо!

— Я не звикла снідати бутербродами, — відповіла я й зиркнула на нього, красномовно примруживши очі.

— Що таке? — Даромир точно зрозумів, що я на щось натякаю, але от на що — розуміти не хотів. Чи навмисно дражнив?

— Тобі не холодно?

— А тебе що в жар кидає? — цей нахаба дивився на мене і хитрувато усміхався.

Я вже хотіла відповісти йому якоюсь шпилькою, коли помітила на лівому плечі Даромира вигадливе татуювання — півмісяць з рунами в кельтському стилі.

— Гарне в тебе татуювання.

Даромир на мить застиг й подивився на мене так, ніби я сказала, щось образливе.

— Це не татуювання, — буркнув він і втік з кухні.

Я дивилася йому вслід з нерозумінням. Що я такого сказала? Невже чимось образила?

Я досмажила омлет й накрила на стіл, думаючи вже йти шукати Даромира, коли він сам повернувся. У футболці, що прикривала не тільки його прес, але й «татуювання».

— Я щось не так сказала? — мені було прикро, що я сама того не знаючи, чимось його засмутила.

— Ні, — Даромир налив нам каву і сів за стіл.

— То чого ти? — я продовжувала допитуватися. Мені було цікаво, що там з тим «татуюванням». — Якщо це не татуювання, то що тоді? Якась магічна мітка?

— Можна сказати і так, — Даромир підсунув до себе тарілку з омлетом, всім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена.

Але я зупинятись не збиралась.

— А що вона означає?

— Слухай, Квітко, — Даромир підняв на мене очі — в його погляді читалася втома, хоча я очікувала побачити злість, — відчепися. Не лізь туди, куди не кличуть.

— Гаразд. Вибач, — буркнула я і теж приступила до сніданку.

Якби він злився, я б точно продовжила допитуватися, але Даромир був втомлений і навіть трохи сумний, тому я вчасно згадала про тактовність і замовчала.

Після сніданку Даромир покликав мене до вітальні, де почав розповідати про магічні сили.

— Я думаю, в тобі немає звичайної магії, але спробувати можна, — він стояв біля стіни, спершись об неї плечем. — Уяви, що всередині твого тіла тече особлива енергія, спробуй її відчути — як легеньке поколювання. Підніми руки долонями догори і уяви, як над ними з’являється світло, ніби твої руки — це ліхтарики.

Я не стримала смішка. Руки-ліхтарики — такого я ще не чула. Але суворий погляд Даромира повернув мене до реальності. Я спробувала зробити, як він казав, але нічого не вийшло. Даромир розповів про кілька детальних технік візуалізації, але й вони не допомогли. Магія відмовлялася зі мною працювати.

— Немає в тебе звичайної магії, — через півгодини марних спроб підсумував він. — Можна більше не намагатись.

Я засмутилась. Я так хотіла бути справжньою відьмою, але нічого в мене не виходило. Так несправедливо! Адже мій дідусь був відьмаком. Я б мала хоч щось вміти.

— Але в тобі є точно особлива магія твого діда, — нагадав мені Даромир.

Настрій трохи піднявся. Але зовсім трохи.

— І як мені нею користуватися?

— Зараз спробуємо, — Даромир підійшов до мене ближче. — Знову відчуй в собі енергію, уяви її. Тільки тепер думай про те, щоб заборонити мені використовувати магію. Я зараз викличу світлову кулю над долонею, а ти думай про те, щоб змусити мене її прибрати, або навіть самостійно її погасити.

Я не встигла навіть налаштуватися, як над долонею Даромира вже з’явилася невеличка сяюча кулька — вона крутилася в повітрі й переливалася білим і жовтуватим сяйвом. Я повільно вдихнула, уявляючи, як мене наповнює ця неслухняна магія і подивилася на ту кульку так, ніби хотіла її спопелити поглядом.

Мабуть, я виглядала дуже смішно в цей момент, бо Даромир розреготався.

— В тебе так очі з орбіт повилазять і пар з вух піде, — сміявся він.

Особисто мені було не до сміху — що я йому і показала своїм сердитим поглядом.

— Розслабся, Квітко, — Даромир підкинув над долонею кульку, ніби вона була м’ячиком. — Не треба напружуватись. Просто відчуй свою магію. І мою. Впливай на мене.

Я розслабилась. Шукала в собі цю кляту магію, але відчувала лише, як швидко гупає серце. Злість переповнювала мене, а ще образа — Даромир дав мені надію на магію, але я її в собі не відчувала. Я вже хотіла відмовитись від цих спроб, як раптом сяйво над долонею Даромира здригнулося, затремтіло, ніби на нього подув вітер і… зникло.

— Це ти зробив? — про всяк випадок спитала я, не вірячи, що я могла загасити його магію.

— Ні, — на обличчі Даромира розтягнулася широка усмішка. — Це ти зробила, Квітко. В тебе вийшло. Вітаю! Ти тепер справжня відьма.

Я втомлено видихнула й опустилася на диван. Я відьма. Чудово! В голові кружляло стільки думок, що я навіть не знала — радіти мені чи плакати. З одного боку магія — це щось неймовірне, а з іншого — купа проблем. І якщо зі звичайними проблемами я вміла розбиратися, то з магічними — ні. Одна надія, що Даромир не залишить мене без допомоги. Тільки от він такий непостійний — то допомагає, то проганяє, що я навіть не знала, що думати. Можливо, Даромир — моя найбільша проблема, але, чесно кажучи, я хотіла цю проблему. І нічого зробити з собою вже не могла.