Розділ 8.2

— Я робила фотографії — просто вечірній парк. Вже сховала фотоапарат в рюкзак, коли обернувшись, побачила його. Він підійшов, почав розпитувати за фотографії, торкнувся мого плеча і мене ніби якимось жаром обдало. Я різко скинула його руку, але він одразу підняв мене в повітря і почав душити магією. Далі прийшов ти.

Даромир мовчав. Його задумливий погляд блукав по вікну, він уникав дивитись на мене. Я вже хотіла спитати, що відбувається, коли він сам заговорив.

— Тебе якось відстежили, навіть без пробудженої магії, — нарешті пояснив він. — Той жар — це магічне сканування. Він пробудив твою магію. Якщо я раніше думав, що той відьмак хотів поживитися твоєю життєвою енергією, то зараз розумію, що він планував тебе трохи налякати, а потім змусити діяти з ними. Питання в тому, як тебе знайшли, якщо всі твої магічні родичі померли, а бабуся вочевидь уникає магії?

Хотіла б я знати відповідь, але її не було.

— Я не знаю.

— Нічого, розберемося.

Його слова мали мене налякати, але я навпаки зраділа. Схоже, Даромир більше не збирався мене проганяти. Тепер я така ж, як і він, тому вже не повинна триматись подалі.

— То ти мене тепер не проганяєш? — все ж вирішила уточнити.

— В мене наказ від шефа приглянути за тобою, — Даромир важко зітхнув і піднявся з-за столу. — Немає вибору. Ходімо спати. Я втомився.

Я насупилася. Невже не можна було сказати, що він з власної волі хоче мені допомогти? От треба було про наказ говорити?

— Нікуди я не піду, — я склала руки на грудях і сердито зиркнула на Даромира з-під лоба. — Я хочу розібратися зі своєю магією. Як вона працює? Чи є в мене якась інша магія?

— Навряд чи інша в тебе є. Інакше б ти давно її відчула. Квітко, — Даромир втомлено на мене подивився — ніби я була його найбільшою проблемою, з якою він ніяк не міг впоратись, — я дійсно втомився. Займемося твоєю магією вранці. В мене якраз вихідний.

— Гаразд, — здалася я і вже попрямувала до його спальні, коли в голову прийшло одне питання. — А тебе як коротко називають? Мир?

— Ні. Дар, — відповів він і зник за дверима, що вели на підземний поверх.

На диво я швидко заснула — мабуть, теж сильно втомилася. І навіть снів жодних не бачила, принаймні, після пробудження нічого не пам’ятала. Прокинулась я не рано і не пізно — о десятій годині. Вийшла на кухню — тиша. Схоже, Даромир ще спав. Будити його не хотілося, а от їсти — так. Вирішивши, що він не розсердиться, якщо я щось приготую, я полізла в холодильник.

— Не густо… — підсумувала я, розглядаючи його вміст. Типовий холодильник самотнього чоловіка, який не любить готувати.

Я дістала яйця, молоко і помідори з перцем — буду робити омлет. Знайшла необхідний посуд, збила яйця, нарізала овочі і, весело наспівуючи під ніс, приступила до роботи. Перевертаючи другий омлет, почула за спиною сонний, буркотливий голос:

— Всього вдруге в домі, а вже мою кухню привласнила.

Я обернулася. Даромир стояв в дверях кухні — сонний, трохи розпатланий і в одних піжамних штанах. Погляд мимоволі ковзнув по його ідеальному пресу і опустився трохи нижче. Я відчула, як щоки починають зрадницьки червоніти й відвернулася до плити. І от ніби не дівчинка, але ж ніколи не бачила таких ідеальних хлопців, ніби з обкладинки. Так і не скажеш, що бариста. Хотілося роздивитися його краще, але ще подумає щось не те. А може й те. Вигляд напівоголеного Даромира добряче сплутав мої думки.