Розділ 8.1

Квітослава

Даромир відповів не відразу. Він якийсь час дивився на мене — таким дивним, задумливим поглядом, що мені стало трохи не по собі. Його чимось здивувало моє прізвище чи що? Прізвище як прізвище. Нічого надзвичайного, всього лише пов’язане з птахом.

— Волибор Ворон — твій дід? — нарешті Даромир порушив тишу.

Я напружилася. Невже він знає щось про мого діда? Можливо, щось про те, чим він займався з магами? Бабуся не захотіла мені розповідати подробиць, вона завжди неохоче про нього говорила. Я розуміла — їй боляче, адже вона надто рано втратила кохану людину, з якою, мабуть, хотіла прожити все життя. Я тактовно не лізла з розпитуваннями, але завжди уважно слухала, коли вона щось розповідала про дідуся.

— Так. А звідки?..

Я не встигла договорити — Даромир перебив мене добірною лайкою. Я кинула в нього обурливий погляд. Не те щоб я була дуже ніжна, але Даромир трохи перестарався.

— Чому ти не сказала, що з магічного роду? У мене про магію розпитувала, а сама…

— Я не знала, що дідусь пов’язаний з магією!

Я коротко переповіла Даромиру розмову з бабусею. Він слухав мовчки, не перебивав, тільки задумливо постукував пальцями по столу.

— А про магічний дар діда тобі бабуся не розповіла? — спитав Даромир, коли я закінчила говорити.

Я витріщилася на нього з нерозумінням.

— Який ще дар? Бабуся казала, що він лише працював з магами, через це й загинув.

Невже збрехала?.. Ні, вона, звісно, могла, враховуючи, що все життя приховувала від мене правду, але все ж… Зараз бабуся могла все розказати.

— У твого діда був рідкісний дар: окрім звичайної магії він мав дар впливати, блокувати і контролювати чужу магію. Маги з таким даром надзвичайно жадані — з ними бажають працювати як і добрі, так і злі. Думаю, твій дід перейшов дорогу якомусь злому відьмаку або ж відмовився з ним працювати, тому його й прибрали. Як і твого батька. Мама, мабуть, випадково потрапила під «вогонь». А тепер полюють і на тебе.

Рука з мафіном застигла на півдорозі до рота. Полюють? На мене?

— Але навіщо? В мені ж немає магії.

Даромир хвилину мовчав, дивлячись кудись повз мене, ніби боявся подивитися в очі. Нарешті він перевів погляд на мене і, важко зітхнувши, відповів:

— В тобі є магія, Квітко. Саме та, особлива магія твого діда. Звичайної, скоріше за все, немає.

Я поклала недоїдений мафін на тарілку. Руки тремтіли, серце гупало так, що його, мабуть, чув Даромир.

— Ти впевнений? Бо я не відчуваю жодної магії.

— Впевнений. Я відчуваю, як ти впливаєш на мене — несвідомо, але цей вплив є. Я не відразу помітив, бо спочатку то були слабкі відчуття, але сьогодні під час бійки я відчув, як ти мене заспокоюєш. Твоя магія ніби тримала мене, не давала перейти межу.

Я здивувалася ще більше. Хоча куди вже більше? Я ж нічого не робила — лише стояла і хвилювалася за Даромира.

— Я не впливала на тебе. Я не знаю як це робиться.

— Тобі й не треба знати — магія сама все знає. Ти робила це несвідомо, Квітко.

— Але чому мій дар з’явився тільки зараз? Чи може я і раніше ним користувалася, навіть не помічаючи?

Я стиснула пальці, намагаючись стримати емоції, що рвалися назовні. Я все життя була відьмою, але не знала цього. Бабуся приховала від мене правду. Як вона могла? Чому? Навіщо?

— Цей дар має свою особливість — він проявляється лише поблизу з магами. Тобто, якщо ти все життя жила без магії, не спілкувалася близько з магами, не бувала в їх кварталах і на тебе не впливали магією — то твій дар спав. Після того нападу в парку, коли ми познайомились, він прокинувся.

— Чудово! Просто чудово… — пробурмотіла я, роблячи ковток чаю — він вже встиг охолонути, але мені було байдуже.  

— Розкажи мені деталі нападу. Як це сталося? Чи говорив тобі той відьмак щось? Можливо, він якось відслідкував тебе і знав, хто ти.

Я затремтіла. Спогади про той вечір досі яскраво стояли перед моїм внутрішнім поглядом, але зараз я дивилася на все це інакше. Якщо раніше я думала, що напад — випадковість, то зараз я почала сумніватися в цьому.