Розділ 7.2

Я зібрав до купи всю свою витримку й магію і жбурнув Бранираду під ноги енергетичну хвилю. І тільки тоді я дозволив собі короткий погляд за спину. Точно! Вона! Квітослава. Тут як тут.

— Знову за мною стежила? — крикнув цій ідіотці, повертаючись до атак.

— Я… випадково… — почулося за спиною.

— Сховайся! І не заважай!

Вона нічого не відповіла. Я продовжив наступати на Бранирада — тепер вже я мусив не тільки його знешкодити, а ще й захистити від нього цю дурепу. От чому їй вдома не сидиться? Так треба проти ночі темними парками швендяти?

Не знаю, чи то присутність Квітослави подіяла, чи то сьогодні був мій щасливий день, але мені вдалося вирубити Бранирада й почепити на нього антимагічні наручі. Тільки тоді я повернувся до Квітослави.

— Що ти тут робиш? — накинувся. — Гострих відчуттів захотілося? Чи тобі просто жити набридло?

Квітослава склала руки на грудях й сердито на мене подивилася.

— Я ж сказала — я тут випадково опинилися.

— Не вірю!

— А мені начхати, що ти не віриш! В мене була вечірня фотосесія неподалік, поверталася додому, вирішила пройтися цим парком й побачила твою бійку.

Я повільно видихнув. Не схоже було, що вона брехала. Але такі збіги? Хіба вони можливі?

І що тепер з нею робити? Я мав відвезти Бранирада у відділок, але й залишати цю нещасну саму в нічному парку не хотілося. Хто знає, в яку ще халепу вона втрапить? Доведеться брати з собою.

— Поїдеш з нами, — повідомив я їй і дістав телефон.

— Куди? — не зрозуміла вона.

— До магічної поліції!

— Я ж нічого не зробила! — очі Квітослави розширилися.

Я коротко розсміявся. Невже вона дійсно подумала, що я її можу відправити до в’язниці?

— Ти — ні, а от він, — я кивнув на непритомного Бранирада, — так.

— То чого… — почала вона, але я її перебив.

— Бо тебе небезпечно залишати одну.

Вже за п’ять хвилин до нас приїхало «магічне таксі». Точніше, таксі було звичайним, а от водій — був відьмаком. Він без зайвих питань відвіз нас до відділку. Зайшовши всередину, я кивнув на лаву в кутку.

— Посидь там. Я скоро прийду.

Я передав Бранирада в ізолятор і шеф мене особисто похвалив. Останнім часом ми рідко з ним перетиналися, але сьогодні він був налаштований на спілкування. В будь-який інший час я б радо з ним поговорив, але сьогодні на мене чекала Квітослава.

— Як ти почуваєшся, Даромире? — Всеслав Всерадович кивнув на крісло, але я похитав головою. — Як твоє прокляття?

— Нічого не змінюється.

— Ти поспішаєш? — він вірно зрозумів моє небажання сідати.

— Я просто не один прийшов.

— Знайшов собі нарешті якусь відьмочку? — Всеслав Всерадович хитро всміхнувся.

— Якби ж то! — я повільно видихнув. — Вона звичайна. І між нами нічого немає. Вона просто любить опинятися не в тому місці й не в той час.

— Вона не видасть нас? — Всеслав Всерадович різко насупився. Він дуже серйозно ставився до безпеки магічного світу.

— Та ні. В цьому плані вона адекватна. Їй просто дуже цікава магія.

— Але я все ж її перевірю. Ходімо.

Всеслав Всерадович перший вийшов з кабінету, і мені не залишалося нічого іншого, окрім як піти за ним. Він вмів магією сканувати наміри людей, відчувати брехню — і саме тому він збирався перевірити Квітославу.

— Квітко, — я підійшов до неї й вона одразу встала з лави, — з тобою хоче поговорити мій шеф.

Вона здивовано кліпнула, інстинктивно зробила крок назад, але вперлася в лаву і, не втримавши рівноваги, знову сіла.

— Я нічого не зробила! — вона знову підскочила й спробувала зробити крок вбік, але Всеслав Всерадович піймав за лікоть.

— Звісно, мила дівчино, — Всеслав Всерадович усміхнувся. — Я лише перевірю ваші наміри. Ми, маги, маємо захищати свої таємниці від розголосу.

— Та не збираюся я розповідати ваші таємниці! — обурилася Квітослава, висмикуючи руку з не надто міцної хватки шефа. — Дуже треба!

— І все ж дозвольте вас просканувати? — Всеслав Всерадович виявляв дивовижне терпіння і спокій, мені аж заздрісно стало. Я не вмів так стримуватись. — Я Всеслав Всерадович Веселенький, шеф магічної поліції. А ви?

— Веселенький? — пирхнула Квітослава — втім, не одна вона так реагувала на прізвище шефа. — А Сумненький у вас тут десь працює?

— Таких не тримаємо. То ви у нас хто?

— Квітослава я. Добре, скануйте. Якщо це, звісно не боляче.

— Не боляче.

Шеф підняв руку й спрямував на Квітославу сріблясто-блакитний потік магії. Він увійшов в неї, але вже за мить повернувся — незмінним. Якби змінив колір темно-фіолетовий, то це б означало, що у Квітослави дурні наміри і вона ненадійна.

— Що ж, моя магія підтвердила ваші слова. Дякую за співпрацю, Квітославо.

Всеслав Всерадович вже розвернувся, щоб піти, коли раптом застиг і принюхався. Кілька хвилин мовчки дивився на Квітославу, потім ледь нахилився до неї, знову принюхався і кивнув мені.

— Відійдемо на кілька слів.

Шеф потягнув мене назад до свого кабінету, зачинив двері й наклав закляття проти прослуховування. Я дивився на ці його дії з подивом і нерозумінням. Що взагалі відбувається?

— Звичайна, кажеш? — пирхнув він, подивившись мені прямо в очі.

— Звісно, звичайна! — я був впевнений в цьому так само, як і в тому, що проклятий. — Якби була відьмою — я б відчув. Та й вона б знала про сили.

— А ти принюхайся, Даромире, від неї магією тягне.

З магічним нюхом в мене після прокляття було погано. Я не відчував цей тонкий аромат, який осідав на нашому тілі після використання магії.

— Ви ж знаєте, я не відчуваю запах магії, — нагадав шефу.

— Точно. Я й забув.

— І якою ж магією тягне від Квітослави? — мені слабко вірилося, що в цієї дівчини може бути магія. Якби була — то давно б проявилася. В її віці сплячої сили вже не мають — якщо не пробудилася до 16 років, то вже й не буде.