Розділ 7

Даромир

Я думав, вона з’явиться. Кожного дня очікував цього, і ледь двері кав’ярні відчинялися, як я підіймав голову в марній надії знову її побачити. Але Квітослава більше не приходила. Пройшов тиждень, як ми попрощалися в парку напроти кав’ярні — і все. Кінець.

Невже вона так просто здалася? Невже магія їй більше не цікава? Не вірю! Можливо, з нею щось сталося? Чорт, треба було взяти номер її телефону. Про всяк випадок. Вона дійсно могла втрапити в халепу. Це ж Квітослава!

Я злився на себе. За те, що думав про неї, коли сам прогнав геть. Але я не міг не думати, особливо, ночами, коли моя темрява прокидалася й мучила мене. Я хотів знову відчути той спокій, який давала лише вона. Відчути її ніжні дотики на своїй шкірі, як тоді, коли вона лікувала мою спину. Сліди від опіків повністю зникли вже через день, але я досі пам’ятав, як вона мене торкалася.

Який же я дурний! Прогнав від себе дівчину, яка так сильно зачепила. Але ж вона звичайна, в неї немає магії, їй небезпечно бути поруч з таким, як я. Якщо зірвуся вночі — вона ж не зможе навіть захиститися. А я не пробачу собі, якщо завдам їй шкоди.

Сьогодні Квітослава знову не прийшла. Ні за шоколадними мафінами з вишнею, ні за вишневими сінабонами, ні за третьою чашкою американо. Я взяв собі на вечерю кілька сосисок в тісті і ці її улюблені мафіни, закинув пакетик додому і вийшов на «полювання». Хотілося трохи розвіятися і нарешті знайти того клятого відьмака, який вже місяць від мене вислизав. Бранирад Сокіл обвинувачувався в розповсюдженні магічних наркотиків, як серед магів, так і серед звичайних людей. Ми давно на нього полювали, але безрезультатно. Він ледь не прибив мене, коли Квітка за мною стежила, і весь цей тиждень спритно ховався. Я не міг ні вислідити його, ні тим більше спіймати. Розумний гад!

Я обходив бари, в яких той покидьок любив зависати, і непомітно вийшов до парку, в якому ми тоді билися. Хотів вже розвернутися назад і піти вечеряти, але просканувавши простір магією, відчув — Бранирад тут. Невже пощастило?

Я повільно йшов на слід, ховаючись в тіні дерев, коли нарешті його помітив. Бранирад сидів на лавці й тихо спілкувався з якимось чоловіком, певно пропонував своє огидне зілля. Я не став розбиратися, хто з ним — атакував відразу. Чоловік рвонув щодуху, але мені було на нього начхати зараз. Моя ціль — Бранирад Сокіл.

Він спритно відбив мою атаку — і почалося. Ми знову зійшлися у відчайдушному двобої, де мій золотавий батіг танцював у сяйві його блискавок. Ніч була темна, небо затягнуло хмарами і я почувався добре, поки не налетів клятий вітер. Місяць визирнув з-за хмарини, осяюючи нашу битву, і я відчув, як втрачаю контроль. Мої атаки стали сильнішими, але неконтрольованими. Темрява в мені прагнула вбити Бранирада, а не перемогти, знешкодити і відвезти в поліцію. Я відчував, що був за крок від того, щоб замість батога, жбурнути в Бранирада потужний енергетичний шип, який проткне наскрізь його груди, коли несподівано відчув — мене відпускає. Бажання вбивати розсіялося, контроль над собою повертався. Я не розумів, що відбувається, поки в наступну мить не почув тріск гілки за спиною. Трясця! Якщо це те, що я думаю, то я не знаю, що з нею зроблю після того, як знешкоджу Бранирада.

Я зібрав до купи всю свою витримку й магію і жбурнув Бранираду під ноги енергетичну хвилю. І тільки тоді я дозволив собі короткий погляд за спину. Точно! Вона! Квітослава. Тут як тут.

— Знову за мною стежила? — крикнув цій ідіотці, повертаючись до атак.

— Я… випадково… — почулося за спиною.

— Сховайся! І не заважай!

Вона нічого не відповіла. Я продовжив наступати на Бранирада — тепер вже я мусив не тільки його знешкодити, а ще й захистити від нього цю дурепу. От чому їй вдома не сидиться? Так треба проти ночі темними парками швендяти?

Не знаю, чи то присутність Квітослави подіяла, чи то сьогодні був мій щасливий день, але мені вдалося вирубити Бранирада й почепити на нього антимагічні наручі. Тільки тоді я повернувся до Квітослави.

— Що ти тут робиш? — накинувся. — Гострих відчуттів захотілося? Чи тобі просто жити набридло?

Квітослава склала руки на грудях й сердито на мене подивилася.

— Я ж сказала — я тут випадково опинилися.

— Не вірю!

— А мені начхати, що ти не віриш! В мене була вечірня фотосесія неподалік, поверталася додому, вирішила пройтися цим парком й побачила твою бійку.

Я повільно видихнув. Не схоже було, що вона брехала. Але такі збіги? Хіба вони можливі?

І що тепер з нею робити? Я мав відвезти Бранирада у відділок, але й залишати цю нещасну саму в нічному парку не хотілося. Хто знає, в яку ще халепу вона втрапить? Доведеться брати з собою.

— Поїдеш з нами, — повідомив я їй і дістав телефон.

— Куди? — не зрозуміла вона.

— До магічної поліції!

— Я ж нічого не зробила! — очі Квітослави розширилися.

Я коротко розсміявся. Невже вона дійсно подумала, що я її можу відправити до в’язниці?

— Ти — ні, а от він, — я кивнув на непритомного Бранирада, — так.

— То чого… — почала вона, але я її перебив.

— Бо тебе небезпечно залишати одну.

Вже за п’ять хвилин до нас приїхало «магічне таксі». Точніше, таксі було звичайним, а от водій — був відьмаком. Він без зайвих питань відвіз нас до відділку. Зайшовши всередину, я кивнув на лаву в кутку.

— Посидь там. Я скоро прийду.

Я передав Бранирада в ізолятор і шеф мене особисто похвалив. Останнім часом ми рідко з ним перетиналися, але сьогодні він був налаштований на спілкування. В будь-який інший час я б радо з ним поговорив, але сьогодні на мене чекала Квітослава.

— Як ти почуваєшся, Даромире? — Всеслав Всерадович кивнув на крісло, але я похитав головою. — Як твоє прокляття?

— Нічого не змінюється.

— Ти поспішаєш? — він вірно зрозумів моє небажання сідати.

— Я просто не один прийшов.

— Знайшов собі нарешті якусь відьмочку? — Всеслав Всерадович хитро всміхнувся.