Розділ 6.2

Я застигла на місці, не знаючи, що сказати. Звідки моя бабуся знає про магію? І магія чимось пахне? Нічого не розумію.

— Ходімо на кухню, — бабуся вхопила мене за лікоть, користуючись моєю розгубленістю, і потягла до кухні.

Не знаю, чим там пахло від мене, а от на кухні пахло свіжими пиріжками. Я потяглася до однієї з трьох мисок, які були накриті рушниками, але бабуся ляснула мене по долоні.

— Відповідай!

Ну от, навіть пиріжки не дають з’їсти. І що тепер робити? Чесно їй все розповісти? Але може це бабусі спершу треба пояснити, звідки вона знає про магію і чому вона їй «пахне»?

— Яка магія, ба? — я спершу вирішила прикинутися дурненькою, щоб вивести бабусю на відвертість. — Ти що під пляшечку винця пекла пиріжки?

— Яка-яка? Дика! — буркнула бабуся, сердито ставлячи чайник на плиту. — Ти мені зуби не замовляй! Я чудово знаю, як пахне магія!

— А хіба вона існує? — я подивилася на неї невинними оченятами й поплескала віями.

Бабуся кинула в мене такий красномовний погляд, що я зрозуміла: ми обидві знаємо про існування магії. Але все ж я хотіла першою дізнатись, звідки про неї знає бабуся і чому мовчала стільки років.

— А як вона пахне?

— Як повітря після дощу, з металевими нотками і ароматом квітів. Від тебе, наприклад, — бабуся підійшла ближче й знову мене обнюхала, — пахне жасмином і ледь чутно бузком. Ти що, провела ніч з якимось відьмаком?! Відповідай, Квітославо, інакше пиріжків тобі не бачити як власних вух без дзеркала!

Я здалася. Все ж вона моя бабуся, вона старша, я маю спершу їй все пояснити, а тоді вже ставити питання. А то вона ще навигадує того, чого не було!

— Провела в його домі, але не з ним. Заспокойся, ба, в мене немає ніякого роману з відьмаком, — я обережно потяглася до рушника, не відводячи очей від бабусі. Вона досі супилася, але вже не так гнівно. — А з чим сьогодні пиріжечки?

— Горох з овочами, гострий фарш і абрикосовий джем з лимонною цедрою.

— Для блогу готувала? — спритно перевела розмову в інше русло, щоб бабуся остаточно заспокоїлася. Вона мовчки кивнула. — Твоїм підписникам сподобалось?

Бабуся дістала коробку з бергамотовим чаєм, кинула в чашки, залила кип’ятком і поставила на стіл. Сіла навпроти мене, кинула ложку цукру, повільно розмішала й уважно на мене подивилася.

— Будемо зараз говорити про моїх підписників чи може обговоримо чому ти зв’язалася з магом?

— Я випадково, — я взяла пиріжок з гострим фаршем — смакота! — Спочатку випадково. А потім хотіла дізнатися правду про магію, от і бігала за тим відьмаком.

— На тебе напали? — бабуся так проникливо дивилася мені в очі, що я не могла ні відвести погляду, ні збрехати. Може, вона відьма?

— Ба… — я не хотіла її хвилювати.

— Кажи правду. Серце в мене не прихопить, не переймайся. І не з таким справлялася.

Я знала, що вона справлялася і зі серйознішими бідами. Бабуся втратила чоловіка ще молодою, а її син, мій тато, теж рано помер. Мені ледь виповнилося десять років, коли батьків не стало. Бабуся ростила мене сама. Я намагалася її берегти, розуміючи, що вона не залізна, але мій непосидючий характер трохи цьому заважав.

— Так, напали, — сказала і опустила очі. — А Даромир мене врятував. От за ним я й бігала, щоб поставити питання. Він не дуже хотів розповідати про магію.

— Вони завжди не хочуть, — бабуся зітхнула й взяла абрикосовий пиріжок — вона завжди більше любила солодкі, а от я ні.

— То ти скажеш мені, звідки знаєш про магію? — я майже проковтнула перший пиріжок і потяглася до другого — горохового.

Бабуся вкотре зітхнула. Не поспішаючи доїла пиріжок, сьорбнула чаю і тільки тоді почала говорити.

— Від твого дідуся, — сказала вона коротко.

— Від дідуся Волибора? — уточнила, хоча відповідь була очевидною.

— Ну не від того ж алкаша Петра!

Діда Петра, маминого батька, я бачила всього кілька разів в дитинстві — і запам’ятала назавжди. Він майже не просихав після смерті своєї дружини Галини, а після смерті єдиної дочки взагалі втратив здоровий глузд. Мені було 13, коли він помер і згадувати все те пекло, яке ми пройшли з бабусею, намагаючись йому хоч якось допомогти, я згадувати не хотіла. І можна було б його пожаліти, адже в нього було виправдання, але ж і бабуся Уляна втратила чоловіка і сина, але не зламалася, вона продовжила жити заради мене. Чоловіки слабкі. Жінки сильніші.

— А дідусь Волибор був відьмаком? — я торкнулася бабусиної руки, подивилася їй в очі, одним поглядом благаючи розповісти мені правду.

— Дідусь Волибор працював з ними. І загинув через це. Як і твої батьки.

Рука, що потягнулася до абрикосового пиріжка, застигла на півдорозі. Я кліпнула й подивилася на бабусю. Що вона таке каже?

— Тобто?.. Ти ж казала, що батьки загинули в автокатастрофі.

— Ну я ж не могла сказати десятирічній дівчинці, що її батьків вбили кляті маги? — пирхнула вона.

— Я б повірила.

— Та справа не в цьому, Квітко! Ти могла випадково комусь сказати або відреагувати неприродно, коли хтось би говорив про аварію. Та й не хотіла я, щоб ти знала про магію. Пообіцяй мені, Квіточко, — бабуся взяла мене за руки й зазирнула в очі, — що будеш триматися подалі від магів. Вони небезпечні.

— Даромир мене врятував. Він не бажав мені лиха. Хоч і сердитий, буркотливий, але він добрий.

— Річ не в тому, які в них людські якості, — бабуся похитала головою. — Річ в тому, що сама магія може бути небезпечною. Тому краще триматися від них подалі. Будь ласка, Квіточко, будь розумничкою. Я тебе прошу.

— Я постараюся, — я не хотіла давати обіцянок, які не зможу стримати. — Я тебе почула, ба.

Бабуся усміхнулася, вперше за нашу розмову, і відпустила мої руки. Я з’їла ще один пиріжок, допила чай і пішла нарешті до своєї кімнати. Сховала магічні книжки в нижню шухляду столу, під старими блокнотами — не хотілося, щоб бабуся їх викинула.