Розділ 6.1

Квітослава

Засинаючи в ліжку Даромира, я подумки прокручувала цей вечір — магічну бійку і спокійну вечерю. Надто спокійну, як для тих, хто ще кілька годин тому сварився так, що іскри летіли. Даромир несподівано виявився милим, хоч і намагався вдавати, що він не дуже радий моїй компанії. Але ледь помітні усмішки, зацікавлені погляди, які він раз у раз кидав у мене — видавали його з головою. Можливо, нам вдасться продовжити спілкування? Мені б цього хотілося. Адже магія — це так захоплююче! Я хотіла продовжити дізнаватись про неї щось нове, навіть якщо користуватися нею не можу.

І зілля! От би Даромир навчив мене варити якесь незвичайне зілля! Тоді б я хоч трошки відчула себе справжньою відьмою. Зранку з ним поговорю. Раптом погодиться?

З цими думками я і заснула. Вранці, коли я прокинулась, Даромир вже був на кухні й приготував каву з бутербродами. Та він просто кулінарний геній! І тут мені прийшла ідея. А що як?..

— Даромире, хочеш я буду приходити й готувати тобі нормальну домашню їжу, а ти мене за це навчиш варити зілля? — я мило усміхнулася, весело підморгуючи йому.

— Мене й бутерброди влаштовують, — буркнув він, жуючи. — А як захочу домашньої — можу сходити до мами чи бабусі. Не хвилюйся так, з голоду не помру.

Його уїдливий тон мені не сподобався. Але ж це маска. Я точно знаю, що Даромир не такий. Він просто ховає себе справжнього під товстим шаром броні. Він добрий, інакше б не шукав магічних злочинців і не рятував такі ходячі катастрофи, як я. Тільки чому мене відштовхує? Невже боїться, що зі мною щось станеться?

— Тобто, зілля варити ти мене не навчиш?

Даромир не відповів. Він встав з-за столу з бутербродом в руці і вийшов з кухні. Хвилин за п’ять він повернувся, вже без бутерброду, але з трьома книгами.

— Ось, мій тобі подарунок, — Даромир поклав книги переді мною. — Тут знайдеш багато відповідей на свої питання.

Я подивилася на обкладинки — старі, потерті, але гарно оформлені, в них відчувався дух магії. Величенька «Магічна теорія», середня «Зілля без магії» й доволі тоненька «Властивості рослин і мінералів».

— Дякую, — я сховала книги в рюкзак — вони ледве там помістилися. — А ти…

— І на цьому ми завершимо наше знайомство, — Даромир допив каву й суворо на мене подивився. — Ти закінчила снідати? Мені час на роботу вже йти.

Я швидко допила каву і підвелася — затримувати його не хотілося.

— Ти мене хоча б виведеш? Я не розумію, де ми знаходимось.

— Виведу до кав’ярні, а далі — сама. 

Ми вийшли з дому Даромира мовчки. Він йшов швидко, з тим самим зосередженим виразом обличчя, ніби думав про щось своє і зовсім не збирався мене розважати розмовами. Я кілька разів хотіла щось запитати, але щоразу передумувала.

Ми звернули з широкої вулиці у вузький провулок, потім ще в один, а тоді ще кудись між дивним баром і крамницею, яких я раніше ніколи не бачила. Спершу мені здалося, що Даромир просто вирішив скоротити дорогу і веде мене знайомими йому провулками, але за кілька метрів я зрозуміла — справа не тільки в цьому. Тут все було іншим. Тут була магія.

Ми проходили повз крамнички з магічними назвами, повз людей, які використовували магію, зовсім не ховаючись. Я зупинилася. Я не могла мовчки йти далі.

— Даромире… — гукнула я, не відводячи погляду від підлітків, які малювали в повітрі різнокольоровою магією візерунки. — Де це ми?

Він озирнувся через плече, ніби тільки тепер згадав, що для мене це не звична картина.

— Я ж казав: ми в магічному кварталі, — спокійно відповів він. — Вони приховані від звичайних людей.

— Приховані? Повністю? Але як?

— Магією, звісно. Але не завжди. Деякі входи в магічні квартали настільки непримітні чи ведуть з заднього подвір’я бару чи крамниці, що звичайні люди їх не можуть знайти. Тут маги почуваються вільніше. Не треба весь час прикидатися, ховати силу й озиратися на кожного перехожого. Ходімо далі, Квітко, я поспішаю.

Я продовжила йти за ним, хоча дуже хотілося зупинитися й добре все роздивитися. Тепер мені стало зрозуміло, чому в тут панувала така дивна невимушеність. Ніхто нічого не приховував. Ніхто не робив вигляд, що магії не існує. Це було щось неймовірне! Поруч зі мною все життя існував інший світ — де жила справжня магія.

Зовсім скоро Даромир зайшов до дивного бару, де кілька чоловіків снідали й попивали пиво. Він кивнув бармену, вітаючись, вийшов крізь головний вхід і вже за кілька метрів повернув на знайому вулицю. Перед нами з’явився парк навпроти кав’ярні.

— Ми вже тут? — я здивовано кліпнула, не вірячи, що ми так швидко дійшли. Коли я вчора слідкувала за Даромиром, дорога здалася довшою.

— Так. Ми ж скоротили шлях.

— А можна?..

— Не можна, — Даромир не дав мені договорити. — Залиш мене в спокої, Квітославо. Я розповів тобі те, що ти хотіла, подарував книги — цього має бути достатньо.

— Але ж… — я відчайдушно намагалася знайти привід продовжити наше знайомство, але Даромир не дав мені навіть шансу подумати.

— Ні. Прощавай, Квітославо.

Даромир розвернувся і попрямував до кав’ярні. Я провела його сердитим поглядом. От впертюх! Нічого, я щось придумаю, а поки що — додому.

Я збиралася тихенько прошмигнути до своєї кімнати, щоб сховати книги, але бабуся відразу мене помітила з кухні. Я вже приготувалася до розпитувань про хлопця, з яким провела ніч, але бабуся раптом зупинилася, принюхалася і її брови майже зійшлися на переніссі.

— А чого це від тебе магією пахне, Квітославо?