Розділ 5.3

— То що, розкажеш мені про магію? — спитала Квітка, коли пляшка вина вже майже спорожніла.

— Що саме ти хочеш знати? — я розлив залишки вина по келихах і прибрав порожню пляшку зі столу.

— Звідки вона береться? Чому в одних людей є, а в інших немає?

Я зітхнув. Почував себе вчителем у школі. Типові питання звичайних людей. І хоч ми, маги, знали відповіді на них з дитинства, але звичайних людей цьому не вчили і дратуватися через їх знання — дурна справа.

— Магія нізвідки не береться. Вона частина світу — як гравітація, повітря, сонце. Ти ж не питаєш, звідки вони взялися? — я скептично підняв брову, сподіваючись, що Квітка не з тих людей, яким важливо знати, як виник Всесвіт і чому саме в такому вигляді, як він є. Вона кивнула і я продовжив. — Вона не була кимось створена. Магія вбудована в фізичну тканину реальності. Світ постійно виробляє магічний фон. Маги — відьми і відьмаки — це люди, у яких організм вміє з ним працювати. У нас є особлива вроджена структура організму, яка передається у спадок, яка дозволяє нам відчувати магічний фон, накопичувати його й перетворювати на дію. В нашому організмі є природний магічний резонатор, який не можна побачити на рентгені чи при розтині, але він є. Навчитись магії, якщо в тобі немає цього резонатору, не можна — тіло звичайної людини не відчуває магію й не може її перетворювати. Але магія може на неї впливати. І, звісно, зілля, в які непотрібно вливати магію, звичайна людина може варити. Якщо є рецепти. Ось, власне, і все.

Квітка кілька хвилин мовчала, обдумуючи мої слова. Вона покусувала нижню губу, її пальці виводили візерунки на стільниці, а брови супилися. Хотілося перегнутися через стіл і розгладити ту зморшку муж бровами, бо їй зовсім не йшов цей серйозний вираз, але я стримався. Вона скоро зникне з мого життя. Не треба звикати. Не треба.

— А навіщо звичайним людям варити зілля, якщо вони без магії? — перше, що спитала вона, піднявши голову.

— О, ти недооцінюєш силу трав, — я розсміявся — звичайні люди такі наївні. Вони думають, що зілля — це щось на кшталт природних ліків. — Правильне зілля може створити туман, вибух і купу інших цікавих спецефектів. Деякі поєднання інгредієнтів створюють неймовірні речі. В школі на хімії такого не навчать.

— Але чому звичайні люди про них досі не знають?

— Тому що не все вони вивчали і не все поєднували. А ще є рідкісні інгредієнти і навіть ті, які набувають магічних властивостей лише за певних умов. Якщо так цікаво, я можу подарувати тобі кілька книжок. Тільки не демонструй ці фокуси в інтернеті. До тебе може навідатися магічна поліція.

— А така є? — Квітка аж очі вирячила від несподіванки.

— Звісно. І я до неї належу. Я магічний шукач — відшукую магічних злочинців. І сьогодні ти мені зірвала операцію.

— Ну, вибач, — Квітка кумедно надула губи, а потім несподівано хитро всміхнулася. — То що… якщо я зроблю якусь магічну шкоду, ти прийдеш до мене додому?

Я розсміявся. От причепилася! Але мене чомусь це вже майже не дратувало.

— Я не єдиний магічний шукач у місті.

— Жаль, — зітхнула вона й перейшла до наступного питання. — А магія передається виключно від обох батьків чи достатньо лише одного?

— Достатньо одного. Але не завжди в таких союзах дитина народжується обдарованою. Є ризик, що вона не успадкує магію, тому маги частіше шукають пару серед своїх. Бувають випадки, коли дитина не отримує магію, а от вже у її дітях чи навіть онуках магія несподівано прокидається. Такі випадки рідкісні, але вони є.

— А чому звичайні люди не помічають магію? — вона поставила ще одне типове питання. Невже людей ніщо інше не цікавить? — Як ви її приховували стільки років, століть?

— Бо це магія. І вона вміє себе захищати. Ми вміємо стирати спогади про магію, а також приховувати магічні місця. В кожному місті є приховані квартали, куди звичайна людина, не знаючи, не проникне. Випадковості, звісно, трапляються, але вони рідкісні.

— А чому ви взагалі приховуєте магію? — о, моє улюблене питання! — Невже не простіше жити відкрито?

— Не простіше, Квітко. Звичайні люди будуть заздрити. Почнуться війни. Ти думаєш, просто так у Середньовіччі були інквізитори? З того часу ми навчилися жити таємно. Так легше вижити. Так спокійніше — і нам, і вам.

— Що ж… — Квітка в один ковток допила своє вино. — Здається, мені все зрозуміло.

— Добре, — кивнув, — бо я вже хочу спати.

Я провів Квітку в свою спальню — сил стелити їй в іншій кімнаті не було. А я заночую в підземеллі. Сьогодні мені хотілося сховатися подалі — від місяця, ночі і від її очей.

— Лягай тут. Це моя кімната.

Квітка повільно обернулася до мене й підозріло примружила очі. Невже, вона подумала, що…? Я розреготався. Вона ще більше насупилась і майже свердлила мене поглядом. Я ледве заспокоївся.

— Викинь з голови ці дурні думки, Квітко. Я буду спати внизу.

— Внизу? — вона здійняла брову.

— Так. У підземеллі. В мене там повноцінні кімнати.

— Я можу й на дивані у вітальні поспати.

Чорт, невже вона дійсно подумала, що це через неї? Як би ж то! Але ні.

— Я не через тебе туди йду. Я часто там сплю. На добраніч.

— На добраніч, — вона опустилася на ліжко, а я квапливо вийшов, тільки б втекти нарешті від неї.

Спустившись в підземелля, я відкрив почату пляшку бренді. Зробив кілька ковтків й прихилився до стіни. Холодний шершавий камінь тримав мене у реальності, але не надто добре. Думки все одно поверталися до Квітослави — її хитруватої посмішки, сяючих синіх очей, ніжних пальців. Чорт, ні! Геть ці думки!

Я зробив ще ковток бренді і раптом відчув, як плече палає. Клята мітка. Я скинув футболку і підійшов до дзеркала — проклятий знак сяяв синім вогнем, ніби намагався спалити мене зсередини. Надто рано для загострення. Але можливо я просто виснажився. Трохи сну і все пройде.

Я влігся в ліжку, прихованому в затишній ніші. Мене завжди заспокоювало це місце, але сьогодні все було інакше. Я не міг заснути. Мітка пекла. Думки повертались до Квітки. Я злився на себе, на неї, на прокляту долю.