Розділ 5.2

— Так швидко діє? — моя спина ще пам’ятала дотики її пальців, коли прозвучав здивований голос. — Що це за мазь така?

— Магічна, — я повернувся до Квітки і з подивом відмітив, що її щоки ледь почервоніли. Її моя поранена спина збентежила чи мій ідеальний прес? Наче ж не школярка, щоб так червоніти, та ще й така нахабна. Вколоти її цим чи не треба?

— А що в ній? — Квітка з цікавістю роздивлялася світло-коричневу мазь в баночці, яку я зробив місяць тому.

— Особливі трави, трошки магії. Ви, звичайні люди, взагалі не вмієте робити ліки.

— Мабуть, — вона знизала плечима й поставила баночку на стіл. Рум’янець на її щоках зник, і я вирішив не жартувати над нею. — А можна мені трошки? Про всяк випадок?

— І після цього ти залишиш мене в спокої? — я криво всміхнувся, наперед не вірячи, що таке взагалі можливо.

— Тобі чесно? — губи Квітки розтягнулися в хитруватій посмішці, до якої я вже встиг звикнути за останні дні. Погана звичка. Дуже погана.

Дурне питання. Я й сам це розумів.

— Я зрозумів, — махнув рукою й зазирнув у холодильник. — Їсти хочеш?

— Ти що мене не виганяєш?! — я аж здригнувся від здивованого вигуку за спиною.

— Ти зараз у відьомському кварталі. Вночі тут небезпечно для звичайних людей — іноді ходять неадеквати, від яких ти не зможеш захиститися. А проводжати тебе в мене бажання немає. Пропоную залишитись, поговорити — раз ти вже так хочеш — і зранку підеш вже. Сподіваюсь, після цього ти перестанеш мене переслідувати?

Я чесно на це сподівався. Але навіть якщо вона мене буде запевняти з найчеснішими в світі очима — я все одно не повірю. Я вже відчував, що Квітка добряче вплелася своїм корінням в моє життя. І так просто її не вирвати.

— Ну… — кутик її губ сіпнувся в усмішці — от не може пообіцяти того, що не хоче! — Якщо я дізнаюсь все, що мені цікаво… Тоді… мабуть… так.

— Ключове слово «мабуть», я все зрозумів, — я дістав з холодильника сир, шинку, помідори, огірки, салатну зелень й пляшку червоного вина, яке я поклав охолоджуватися зранку. Дуже передбачливо! — Наріжеш салат? А я зроблю бутерброди.

Квітка кивнула. Я вручив їй тарілку й ножа, і вона миттю зайнялася справою. Її руки впевнено різали овочі, легкими, професійними рухами і в голові промайнула дурна думка — може, залишити цю красуню собі? Звісно, вона вперта і нахабна, але поруч з нею так затишно й спокійно, як в ті часи, коли я ще не був проклятий.

— А де в тебе спеції? — Квітка відірвалася від нарізання й подивилася на мене. — В тебе ж є спеції? Хоча б чорний перець?

— Та є в мене спеції, — я дістав з шафи цілу коробку зі спеціями — готувати я не дуже любив, тому простим стравам хоча б додав смаку спеціями. — А ти часом не кухар? Так професійно нарізаєш.

— О, в мене бабуся кулінарна відеоблогерка — вона мене всьому навчила. Вона дуже смачно готує.

— Кулінарна блогерка? Бабуся? — брови самі поповзли догори.

— Так, в неї блог «На кухні в бабусі Уляни». Не чув про такий?

— Я не дивлюся кулінарні блоги. Може, моя мама чи бабуся знають. До речі, — я раптом зрозумів, що час вже пізній, а Квітка нікому не повідомила, що сьогодні не повернеться, — ти живеш сама? Тобі не треба батькам повідомити, що ти не повернешся сьогодні?

Від цього простого питання Квітка раптом поникла — її голова опустилася низько, ніби вона намагалася приховати свої емоції. Невже я її чимось образив?

— Ні, я розумію, що ти доросла, але ж якщо з кимось живеш, то все одно треба повідомляти, що не прийдеш. Навіть якщо живеш з подругою.

— В мене немає батьків, — тихо відповіла вона, дістаючи з рюкзака телефон. — А бабусі — так, треба написати.

— Вибач, — так само тихо сказав я — мені не хотілося ворушити її душевні рани.

Квітка написала бабусі повідомлення й повернулася до нарізання салату. Я доробив бутерброди, відкоркував вино і, розливши по келихах, простягнув один їй.

— Ну що, Квітко? — я підняв келих й легенько цокнувся з її. — Знімемо стрес?

— О так, — кивнула вона, й усмішка повернулася на її обличчя.

Всього кілька ковтків і я розслабився. Я вже не дивився на Квітку як на перешкоду — вона була милою й цікавою. Вона ніби бачила мою приховану суть — ту, яку я ховав за бронею сердитого й відлюдькуватого хлопця. Мені це одночасно подобалось і злило, бо такій, як вона бути поруч зі мною небезпечно. Біда тільки в тому, що я вже не хотів її відпускати. Навіть якщо здоровий глузд казав — забудь.