Розділ 4.1

Квітослава

Мене страшенно злило, що Даромир мене так грубо відштовхнув. Що я йому такого зробила? Невже так складно приділити трохи свого дорогоцінного часу і пояснити про магію? Мені ж цікаво. А в нього корона не спаде, якщо буде поводитися ввічливіше і хоч щось пояснить. Якби я була на його місці і мала магічні здібності, то я без проблем пояснила людині, як все влаштовано. Я ж не погрожую йому і не шантажую через його секрет. То чого він такий злий?

Мені б дійсно забути про нього і магію, але я не могла. Цікавість гризла зсередини, дряпалася й штурхала, як маленьке набридливе звірятко, і я не могла їй опиратись. Бабуся постійно каже, що моя надмірна цікавість доведе мене до неприємностей, але вона — частина мене.

І я прийняла рішення.

— Квітко, куди це ти? А сніданок? — гукнула бабуся, коли я вже прямувала з квартири, випивши лише каву.

— В мене є справи. Хочу пошукати нові локації для Мар’яни. Куплю в кав’ярні якийсь сендвіч чи булочку, не хвилюйся, ба.

— Тобто мої бутерброди тебе не влаштовують? — буркнула бабуся. — І булочки теж?

Я зупинилася. Не хотілося ображати бабусю, але й правди я не могла їй сказати. Не говорити ж: «Ба, я йду слідкувати за відьмаком, а він працює в кав’ярні. Мені стратегічно потрібен порожній шлунок»? Вона вирішить, що я з’їхала з глузду. Втім, може, так воно й було.

— Справа не в тобі. Я дійсно поспішаю. Не злися, бабусенько.

Вона подивилася на мене з тою теплою усмішкою, якою завжди дивилася, коли хвилювалася за мене, але розуміла — я вперта і мене не переконати.

— Ти на обід хоч прийдеш? Я буду новий рецепт для відео готувати — повинно вийти щось смачненьке.

— На обід прийду, — пообіцяла їй. Грошей, щоб сидіти в кав’ярні весь день в мене немає.

Махнувши рукою на прощання, я попрямувала до кав’ярні.

Даромир зустрів мене похмурим поглядом, ніби одна моя поява його вже жахливо дратувала.

— Навіщо знову прийшла? — процідив він крізь зуби.

— Мені сендвіч з шинкою, мафін шоколадний з вишнею і американо, — я широко усміхнулася, намагаючись бути настільки привітною, наскільки мені дозволяла моя образа на цього хлопця. Навмисно, щоб подратувати його.

— Інших кав’ярень немає? — Даромир все ще дивився на мене, навіть не почавши готувати мою каву.

— А тобі доплачують за антирекламу? — я продовжувала мило усміхатись, бачачи, як його це дратує.

Даромир хотів щось відповісти, коли його штовхнула в бік інша дівчина за стійкою, яка тільки-но віддала замовлення попередньому відвідувачу.

— Це моя знайома, — прошипів він їй, відвернувшись. — І я її тут не хочу бачити.

— І що? Ти на роботі. Ти отримав замовлення. Виконуй, Даромире.

Даромир кинув у неї сердитий погляд, потім зиркнув на мене і все ж приступив до приготування кави. Така маленька, але перемога. Моя!

Три дні підряд я приходила до кав’ярні, дратуючи Даромира і витрачаючи власні заощадження. І кожного разу він зустрічав мене похмурим поглядом і повним небажанням спілкуватися. От впертий! Але я впертіша!

Третього дня я прийшла ввечері, майже під закриття. Злість в погляді Даромира змінилася на відчай і це мене страшенно порадувало.

— Круасан з абрикосовим джемом і лимонад персик-вишня, — каву проти ночі пити не хотілося.

— Я вже думав ти не прийдеш, — пробурчав Даромир, змішуючи мені лимонад з виглядом повної приреченості.

— Не дочекаєшся, — захихотіла я, розглядаючи вітрину з залишками булочок — під вечір тут вже мало чого залишилося. Але ж я прийшла не за ними — я хотіла дочекатися, коли Даромир завершить роботу. Не буде ж він бігти від мене?

— Полюбляєте вишню? — раптом спитала дівчина за стійкою. Я кинула погляд на її бейджик — Аліна. — У нас ще залишились вишневі десерти.

І звернула ж увагу, що я часто замовляю щось вишневе!

— На жаль, в мене вже майже не залишилось грошей. Але наступного разу я спробую.

Я їла круасан повільно, а ще повільніше пила лимонад, намагаючись розтягнути їх до закриття. І навіть ні разу не вдавилася, попри те, що Даромир постійно кидав в мене свої фірмові похмурі погляди.

За п’ять хвилин до закриття я вийшла з кав’ярні і встала під дверима, очікуючи, коли Даромир завершить роботу. Він вийшов майже одразу, ледве годинник показав дев’яту вечора і ледь не зіткнувся зі мною.

— Та чого ти тут стовбичиш, Квітославо? Набридла вже мені! Годі сталкерством займатися! — обурено вигукнув він.

— Та яким сталкерством? — образилася я. — Я просто хочу поговорити.

— А я не хочу!

Даромир розвернувся і пішов геть.

— Та стій ти! — гукнула й побігла за ним. — Ну розкажи хоч щось!

— Мені тебе зачарувати чи що? — Даромир все ж зупинився, але лише для того, щоб зміряти мене сердитим поглядом.

— Не допоможе. Я все одно доб’юся відповідей. Невже тобі так складно поговорити зі мною? Я б пройшлася з тобою трошки, ти розповів би те, що мені цікаво і все.

— Я поспішаю, Квітославо! — він кинув погляд на годинник на руці. — В мене справи, я не маю часу на розмови. І навіть не думай йти за мною! Це небезпечно!

Я повільно видихнула, склавши руки на грудях. Який він складний! Давно вже б мене позбавився, але через власну впертість мучить і себе, і мене.

— Добре, сьогодні залишу тебе в спокої.

— Не сьогодні, а назавжди! — прошипів Даромир, але я його вже не слухала.

Прикидаючись смертельно ображеною, я попрямувала до лавки й присіла. Даромир кілька секунд стояв, ніби перевіряв, чи я не передумаю, а потім розвернувся й пішов далі. Я сиділа з хвилину, спостерігаючи, куди він прямує. Звісно, я не збиралася залишати його в спокої. Певно, він набрехав про справи і небезпеку. Він просто хотів мене позбавитись. Дам йому відійти достатньо і простежу за ним. Хоча б буду знати, де він живе. Раптом звільниться? Я ж не заспокоюсь, поки не дізнаюсь більше про магію.