Розділ 3.2

— Тільки не верещи від захвату, — попередив, піднімаючи руку долонею догори.

— Мені 25 років, а не 5, — пробурчала вона, не відводячи погляду від моєї долоні, ніби боялася пропустити хоча б секунду з того, що я покажу.

Я нічого не відповів, лише сформував над долонею клубочок золотистого полум’я, повільно підкинув його трохи вверх й криво всміхнувся. Полум’я спалахнуло, м’яко затремтіло в повітрі й розсипало по стінах теплі золотаві відблиски. У тісній підсобці воно одразу зробило простір дивно іншим — ніби розширило його. Дівчина спостерігала за магічним полум’ям з таким захватом в очах, ніби їй дійсно було п’ять років. Її обличчя в тому золотавому сяйві стало ще м’якшим, а очі яснішими, і я раптом зловив себе на тому, що з цікавістю дивлюся на її реакцію.

— А можна торкнутися? — вона зачаровано потяглася рукою до полум’я і я вмить його загасив.

Рух у неї був швидкий, майже несвідомий — просто цікавість випередила здоровий глузд.

— Та ти здуріла?! — я сховав руки в кишені. — Це ж бойова магія! Вона тебе обпече. Ось чому я не люблю ці питання від звичайних людей. Ви нічогісінько не розумієте і лізете туди, де небезпечно.

Мій голос вийшов різкішим, ніж хотілося, але я злякався за неї. Вона була в одному необережному русі від дуже неприємного й болючого уроку.

Сяйво в синіх очах погасло. Дівчина ображено зітхнула й підперла плечем двері. Щойно вона світилася цікавістю, а тепер дивилася так, ніби я безжально відібрав у неї її мрію.

— То розкажи! Я хочу зрозуміти, як працює магія. Чому тебе вона не обпалює, а мене б обпалила?

Навіть ображена, вона не відступала. І це вже починало не просто дратувати — це дивувало.

— Тому що я її створюю. На себе власна магія не діє.

— Чому? — вперто допитувалася вона.

— Бо такий принцип магії! — розсердився я.

Мене завжди дратували питання, на які немає чіткої, простої відповіді, особливо коли сам користуєшся чимось настільки звично, що давно перестаєш думати про механізм.

— Тобто ти не знаєш чому? — от халепа! Влучила ж прямісінько в ціль!

На мить я навіть завис, бо вона без жодних зусиль ткнула пальцем саме туди, куди мені самому не хотілося дивитися.

— Так, не знаю, — чесно зізнався. — Мені ця теорія магії не потрібна. Та й ніхто її так детально не вивчає, хіба що магічні науковці.

— Магічні науковці? — дівчина захихотіла. Як же швидко змінюється її настрій! — Звучить абсурдно.

Секунду тому стояла ображена, а тепер уже сміється так щиро, ніби ми тут обговорюємо не магію, а якусь кумедну дурницю. Хоча щодо магічних науковців вона дійсно мала рацію. Звучить абсурдно. Проте, як інакше назвати тих, хто детально вивчає теорію магії у всіх її проявах? Мені самому це формулювання завжди здавалося трохи безглуздим, але іншого ніхто так і не вигадав.

— Як є. Все? — я підійшов до неї й відсунув від дверей. — Задоволена? Мені працювати треба.

Коли я опинився ближче, від неї ледь вловимо потягнуло легкими квітковими парфумами. Приємний аромат, він дивовижно ідеально їй пасував.

— Може, тоді після роботи зустрінемось? Розкажеш мені трохи більше.

Сказано це було так буденно, ніби вона запропонувала просто прогулятися, а не втягувала мене ще глибше в те, чого я якраз намагався уникнути. Я подивився на дівчину таким вбивчим поглядом, що інша на її місці вже знітилася б або навіть злякалася, але вона так мило усміхнулася, ніби намагалася мене зачарувати. І, що найдивніше, замість того щоб розлютити остаточно, ця усмішка лише на мить вибила мене з рівноваги. Може, вона не зовсім звичайна дівчина? Бо якось дивно вона на мене діє.

— Тебе як звати, проблемо? — зазвичай імена могли сказати, чи належить людина до відьомського роду. Проте, не завжди. Ми вибирали старовинні, рідкісні імена. Так було прийнято у тих, в чийому тілі струменіла магія. Але ця теперішня мода у звичайних людей на незвичайні імена часто нас плутала, призводячи до неприємних ситуацій. Бувало, що через одне лише ім’я хтось починав розповідати зайве і втягував звичайних людей туди, те їм не місце.

— Квітослава, — вона широко усміхнулася і засяяла, немов сонечко. — Можна просто Квітка. В мене теж незвичне ім’я, як і в тебе.

Я на мить завис. А звідки вона моє дізналася? Мабуть, мій погляд був надто красномовним, бо Квітослава відразу ж вказала пальцем на мої груди.

— Бейджик.

Дійсно. Я постійно забував про нього. І постійно дратувався, коли звичайні дівчата намагалися зі мною фліртувати і познайомитися, бо їх зацікавило моє ім’я. Хоча зараз справа була явно не в імені. Вона дивилася на мене так, ніби хотіла дістатися кудись глибше — до відповідей, а не до випадкового знайомства.

— Послухай, Квітославо, — я підійшов до неї майже впритул і зазирнув у очі, — я не збираюся продовжувати наше знайомство. І розповідати тобі про магію — теж. Тобі це не потрібно. Живи, як і жила. Не згадуй ні про мене, ні про магію. Так тобі буде спокійніше.

Говорив я рівно, стримано, хоча всередині все одно ворушилося неприємне відчуття. Чим довше вона стояла поруч, тим сильніше мені хотілося не відштовхнути її, а пояснити хоч щось по-людськи. Саме тому я й намагався обірвати це зараз — швидко, чітко, без зайвих слабкостей. Так буде краще для неї.

— Але ж… — вона знову насупилася. — Мені цікаво… І навіщо тоді ти спитав моє ім’я, якщо продовжувати знайомство не хочеш?

Її брови трохи зійшлися, а в голосі прозвучала не тільки впертість, а й образа.

— Бо цікаво, — я відповів їй тим же, криво всміхаючись. — Все. Моя перерва закінчилась.

Я відчинив двері й вийшов з підсобки. У кав’ярні знову шуміло звичне життя — дзенькіт чашок, приглушені голоси, запах меленої кави. Ця буденність раптом здалася майже рятівною.

— А як же я?.. — почувся вслід ображений голос.

Я зупинився й обернувся до неї — Квітослава стояла в дверях підсобки, ображено склавши руки на грудях. Світло з кав’ярні падало їй на обличчя, і від цього її очі здавалися ще яскравішими. Жаль було її, але я ще більше буду жалкувати, якщо через мене з цією світлою дівчиною щось станеться. Я не можу так ризикувати. Навіть якщо мені дійсно хочеться ще з нею поговорити. І саме це було найгірше — бажання було. Зайве, недоречне, небезпечне. Я мав його обірвати. Негайно.