Розділ 3.1

Даромир

День здавався звичайним. До обіду мені навіть почало здаватися, що вчорашній вечір остаточно лишився позаду й розчинився десь у дрібних турботах, ароматі кави, звичних замовленнях і коротких розмовах з відвідувачами. Я майже перестав згадувати вчорашні події і думати про ті перелякані сині очі, коли… знову їх побачив. Вона зайшла в кав’ярню, де я працював і подивилася на мене так, що не залишалося жодних сумнівів — впізнала. А коли нахилилася до мене й ледь чутно прошепотіла «Ти мене не впізнаєш?», я зрозумів одне — у мене проблеми. І ці проблеми мали надзвичайно красиві сині очі й впертий характер.

Я не хотів з нею говорити. Я не мав права втягувати звичайну дівчину в світ магії. Я думав лише про те, як вона мене дістала і коли ж вона піде, а не про плани на вечір і це мене дратувало. Але їй було байдуже. Вона настирливо лізла, намагалася поговорити і була настільки рішуче налаштована, що в якийсь момент я зрозумів: без розмови вона не піде. І це дратувало ще сильніше, бо я вже бачив — вона з тих людей, які не відступають лише тому, що їм ввічливо натякнули. Доведеться з нею поговорити.

Дочекавшись, коли відвідувачів не буде, я попрямував до дівчини. Треба було бачити цю суміш радості і недовіри в її очах, коли вона зрозуміла, що я йду до неї. Наче сама не до кінця вірила, що таки домоглася свого. Я не збирався розмінюватись на ввічливі фрази й передмови, тому відразу кивнув їй:

— Йди за мною.

Розвернувся і пішов до підсобного приміщення, спиною відчуваючи, що моя проблема вже йде за мною. Кроки її були легкі, але я чув їх надто виразно. Ледь двері за нами зачинилися, як я різко розвернувся і накинувся на неї, вже не намагаючись ні приховувати правду, ні бути ввічливим. У маленькому приміщенні одразу стало тісно — від запаху кавових зерен і напруги, що зависла між нами.

— Чого ти до мене причепилася? Я ж сказав — забудь.

Вона сердито надула губи, склала руки на грудях, всім своїм виглядом демонструючи, що вона не рада такому «прийому». Замість того щоб злякатися або розгубитися, вона тільки впертіше на мене подивилася, і це чомусь збило мене з пантелику.

— Якщо ти боїшся, що я розповім — то не хвилюйся. Я нікому не сказала. І не збираюся. Я все розумію, — вона говорила швидко, але твердо, ніби заздалегідь підготувала цю відповідь.

Я повільно видихнув. Все вона розуміла! Аякже! От прямо все! Якби вона справді розуміла хоч половину, то зараз була б десь подалі від мене, а не стояла тут із цим упертим, ображеним виразом обличчя.

— Тільки от єдиного ти не хочеш зрозуміти — від мене треба триматися подалі.

Дівчина насупилася ще більше. Але все одно не здавалася. Її брови зійшлися на переніссі, а в очах з’явилося щось схоже на виклик.

— Чому? Ти небезпечний? Ти теж збираєшся зробити зі мною щось погане?

У її голосі не було паніки. Лише настороженість і вперта потреба почути відповідь.

— Я не нападаю на людей свідомо. Я захищаю їх від таких відьмаків, як вчорашній. Але я небезпечний, бо іноді себе не контролюю. Так зрозуміліше?

Слова вийшли різкіші, ніж хотілося, але я не став їх пом’якшувати. Краще нехай почує неприємну правду зараз, ніж потім пошкодує, що взагалі підійшла до мене.

— Так, — вона кивнула.

Я вже сподівався, що дівчина від мене відчепиться, але ні. Це був лише початок. Вона не відвела погляду і не відступила. Навпаки — дивилася на мене ще уважніше.

— Тобто магія дійсно існує? А звідки вона береться? А чи всі можуть навчитися? Я теж хочу, — атакувала вона питаннями.

Слова сипалися з неї так швидко, що я ледь устигав вловлювати їх сенс. В очах дівчини світилася така щира цікавість, ніби вона щойно випадково знайшла двері в інший світ і тепер боялася, що їх зараз зачинять просто в неї перед носом.

Мені страшенно хотілося замкнути її в підсобці і втекти, бо ця її допитливість починала дратувати. Причому дратувала не тільки цікавість, а її наполегливість — вона чіплялася за кожне слово й одразу тягнула за ним наступне питання. Ні, я розумів, що в неї нормальна реакція, кожен на її місці активно розпитував би, але я не любив розмов зі звичайними людьми про магію. Вони мене втомлювали. Зазвичай усе закінчувалося однаково — або захопленими вигуками, або дурнуватими фантазіями про те, як це, мабуть, чудово. Ніхто не думав про інший бік.

— Так, магія є. Ні, тобі туди не можна. Забудь. Все.

— Але ж як я можу забути таке? Це ж магія! — дівчина зробила великі очі. — А можеш мені щось показати? Будь ласочка?

Може, дійсно замкнути? Але ці очі… Такі милі, в них стільки сонця і світла, що навіть мою темну душу змогли осяяти. У них не було ні страху, ні підозри, тільки чистий, майже дитячий інтерес. Можливо, якщо я їй покажу трохи магії, то вона нарешті заспокоїться і залишить мене в спокої? Не буде ж вона мене переслідувати? Вона ніби нормальна, адекватна. Хоча, якщо чесно, нормальні люди не сидять пів дня в кав’ярні, купуючи булочки тільки для того, щоб розпитати баристу про магію.