Розділ 2.2

— Ти вже вибрала? — Мар’яна легенько штовхнула мене в бік, вириваючи з роздумів.

— Ще ні, — тихо сказала я, не відводячи очей від хлопця. Булочки зараз мене зовсім не цікавили. — Ти бери, я за хвилину підійду.

Мар’яна взяла мигдалевий сінабон з кавою і пішла за столик, а я так і залишилась біля стійки. Ковзнула поглядом по бейджику хлопця — Даромир. Яке незвичне ім’я! Втім, як і він сам. Воно дивно йому пасувало — трохи старомодне, трохи суворе, не з тих, що забуваються через хвилину.

— Замовляти будете? — низький, трохи хрипкуватий, але приємний голос хлопця вирвав мене із задумливості.

— Американо і вишневий сінабон, — я вибрала те, що брала зазвичай. Думати зараз зовсім не хотілося.

Даромир мовчки кивнув й почав робити каву. Він поводився так, ніби мене не впізнав, ніби та зустріч вчора мені привиділася. Але я точно знала — вона була! І він був. І магія. Перед очима знову на мить спалахнув золотавий батіг, яким він так ефектно атакував противника.

— Ти мене не впізнаєш? — прошепотіла я, трохи схилившись вперед, коли він вручив мені замовлення.

— Ми не знайомі, — відповів спокійним впевненим тоном, але його очі на мить примружилися і я відчула — все він пам’ятає, просто чомусь бреше.

Я відшукала поглядом Мар’яну і сіла навпроти. Вона щось щебетала про свій блог, але я майже не слухала, тільки кивала. Здається, йшлося про нову рубрику, про рекламу і якийсь дивний челендж з домашньою випічкою, але слова проходили повз мене, майже не затримуючись у голові. Моя увага була прикута до Даромира. І я бачила, що він теж іноді кидав на мене ці свої важкі, похмурі погляди. Щоразу, коли наші очі випадково зустрічалися, він майже відразу відводив погляд і повертався до роботи, але це лише сильніше переконувало мене, що я не помилилася. Може, він просто соромиться говорити зі мною на людях? Чи боїться, що я розповім його таємницю?

— Ти де? Агов, Квіточко, Земля викликає Марс!

Я здригнулася, ніби мене справді висмикнули звідкись дуже далеко. Я повернулася до Мар’яни. Вона вже доїла свій сінабон, майже допила капучино і тепер сердито зиркала на мене.

— Той бариста, звісно, красунчик, але я ж з тобою розмовляю. Чи тобі нецікаво? — в голосі Мар’яни прозвучала образа.

Схоже, Мар’яна помітила, як я розглядаю Даромира. Тепер буде наді мною кепкувати. Вона завжди так, коли в мене з’являється якийсь романтичний інтерес. Ось тільки зараз була інша ситуація — на Даромира я витріщалась зовсім не через те, що він мені сподобався. Хоча, якщо вже чесно, бути настільки похмурим і при цьому настільки привабливим — це майже нечесний прийом.

— Вибач, я задумалася про своє.

— Гаразд, — Мар’яна зітхнула й, допивши капучино, підвелася. — Тебе чекати? Бо в мене ще купа планів на сьогоднішній вечір.

Вона вже потягнулася до сумки, швидко, по-діловому, як завжди. Мар’яна взагалі не вміла довго сидіти на місці — її день складався з десятка справ, двох ідей і однієї термінової пригоди.

— Та ні, я ще посиджу. Не хочеться поспішати.

— Вдалого тобі знайомства, Квіточко! — Мар’яна весело підморгнула й, помахавши мені на прощання, випурхнула з кав’ярні.

Я повільно видихнула. До біса знайомства. Мені б розібратися, що то вчора сталося. В кілька ковтків допивши каву, я підійшла до стійки і замовила ще. Рішення прийшло саме собою — якщо мені вже пощастило зустріти його знову, відступати було б просто нерозумно. Даромир мовчки передав мені ще одну чашку американо. Я не витримала.

— Чому ти вдаєш, ніби ми незнайомі?

— Бо ми незнайомі, — він знизав плечима, дивлячись на мене так холодно, що мороз пройшов по шкірі. В його голосі не було ані роздратування, ані збентеження — тільки стриманий холод. Може, він теж поганий? Може, всі, хто володіє магією, погані? А я тут щось навигадувала про рятівника. Хоча… тоді він на мене теж би напав. Не сходиться. — Ви мене з кимось сплутали, дівчино.

— Не сплутала. Вчорашній вечір, парк, вишневі пелюстки кружляли в повітрі… І не тільки пелюстки, — я змовницьки підморгнула йому.

Даромир повільно втягнув повітря через ніс, ніби насилу стримував злість, але більше нічим не видав свого роздратування. Він вперто заперечував наше знайомство.

— Не розумію про що ви. Якщо ви більше нічого не замовляєте, то відійдіть. За вами черга.

Я озирнулася. І справді, за спиною вже стояли двоє людей, явно не в захваті від моїх таємничих переговорів біля кавомашини. Я повернулася до Даромира й втомлено видихнула. Не надто він привітний як для баристи. Але мені це навіть сподобалось. Не люблю цю награну ввічливість. Люблю справжніх людей з живими емоціями, навіть коли вони на роботі і мають поводитися відповідно.

Я повернулася за столик. Нічого. Цього разу не вдалося — наступного візьму його штурмом. Я вперта. Іноді навіть дуже. Бабуся завжди казала, що коли я вчеплюся в якусь ідею, то легше пересунути гору, ніж переконати мене відступити.

Я повільно пила каву й доїдала сінабон, раз у раз кидаючи погляди на Даромира. Гарячий американо вже не бадьорив, а радше просто давав мені законну причину сидіти тут далі. Даромир теж на мене дивився — похмуро, холодно, ніби хотів змусити мене піти звідси силою думки. Щоразу, коли наші погляди перетиналися, я вперто не відводила очей першою. Я не йшла. Я чекала. Я хотіла дізнатись правду про магію. Коли сінабон скінчився, а кави залишилося пів чашки, я знову підійшла до нього й замовила кілька горішків зі згущеним молоком.

— Я нікому не розповім про твою таємницю, — тихо сказала, нахилившись до Даромира. — Не хвилюйся. Але нам треба поговорити.

— В мене немає ніяких таємниць, — спокійно відповів він і, вручивши мені паперовий пакетик з горішками, відвернувся до кавомашини.

Мені хотілося перелізти через стійку і добряче його стукнути. Який же впертий! І як йому взагалі вдається бути настільки незворушним? Але і я так просто здаватись не збиралась. Якщо потрібно — буду сидіти до зачинення. Витрачу всі гроші на каву з булочками, але доб’юся від Даромира пояснень.