Розділ 2.1

Квітослава

Я стояла посеред парку і дивилася вслід силуету, що швидко зникав в темряві. Ще мить тому він був тут — живий, справжній, небезпечно спокійний — а тепер темрява просто проковтнула його, ніби нічого й не сталося. Він врятував мене, але не залишився, щоб пояснити, що відбувається. І це дратувало майже так само сильно, як страх. Я ніби заклякла, не могла навіть поворушитися, тільки повільно дихала і дивилася, як переді мною кружляють пелюстки вишневого квіту. Серце все ще шалено калатало в грудях, долоні були холодні, а ноги раптом стали дивно важкими. Я намагалася зібрати думки докупи, але вони розліталися так само безладно, як ті пелюстки.

Магія… Я бачила магію. Справжню! Не фокуси якісь, а реальні магічні сили! Я відчула їх на собі. Легкий біль в шиї від спроби удушення й подряпини на ногах від падіння нагадували — я не божевільна, все це справді було. Надто звичайні наслідки для вечора, в якому мене ледь не вбив справжній відьмак.

Але як? Невже міські легенди не брешуть і в темряві вулиць ховаються ті, хто мають особливий дар? Я згадала десятки дурнуватих історій, які іноді гуляли містом: про дивних людей, що зникають у провулках, про незрозумілі спалахи світла, про нічні чутки, яким ніхто не вірив удень. Я не могла повірити в магію, але й фактам не могла заперечити. Перед очима й досі стояли синьо-чорні спалахи, золотавий батіг і та епічна магічна битва між двома відьмаками.

Повз мене, сміючись, пройшлась парочка і я нарешті отямилася. Їхній безтурботний сміх прозвучав так буденно, що на мить мені навіть стало образливо. Наче світ навколо вперто вдавав, що нічого не сталося. Я підняла з землі сумку і попрямувала до найближчої лавки. Сіла, заплющила очі, повільно вдихнула. Нічне повітря приємно пахло квітами, від чого мені трохи полегшало. Я не божевільна, мені це все не привиділось, я справді бачила магію. Я розплющила очі. Але що далі? І чому я? Що зі мною хотів зробити той відьмак? І чому той другий — той дивний, похмурий, злий на весь світ рятівник — так поспішав утекти, ніби я була для нього не меншою проблемою, ніж нападник?

Стільки питань — і жодної відповіді.

Я ще трохи посиділа, намагаючись не думати про те, що сталося, а тоді попрямувала додому. Не думати, звісно, не виходило — думки вперто поверталися до синіх спалахів, золотавого світла і чужого різкого голосу. І занесло ж мене в цей парк? Хотіла пошукати гарні локації для фотографій. Дошукалася. Ще трохи — і замість фотосесії вийшла б дуже сумна історія для міських новин.

Коли я повернулася додому, бабуся вже спала. У квартирі було тихо й тепло, і цей звичайний домашній затишок подіяв на мене сильніше, ніж я чекала. Я тихенько зробила заспокійливий чай з меліси й ромашки і довго сиділа з ним на кухні, обдумуючи все, що трапилось. Тепла чашка гріла долоні, а тонкий трав’яний аромат поступово приглушував нервове тремтіння в тілі. Здавалось, ніби я потрапила в іншу реальність, де можливі надзвичайні, речі, але ні, я була в своєму місті, в своїй квартирі, поруч з бабусею, яка мирно спала і навіть не підозрювала, що магія існує. За стіною тихо цокав годинник, у вікні темніли силуети будинків і дерев, і від цього все навколо здавалося майже нормальним. Майже.

Я заснула пізно, довго крутилася в ліжку, а коли нарешті поринула в сон, то знову і знову переживала події цього вечора. Сон був уривчастий, тривожний, без чітких меж між спогадами і вигадкою. Навіть уві сні злий відьмак переслідував мене, а той, добрий, що врятував, знову і знову тікав, так нічого й не пояснивши. Щоразу я хотіла його наздогнати, покликати, змусити хоча б озирнутися — але не вдавалося. Прокинулася я пізно й одразу відчула аромат сирників, що тягнувся з кухні. Він повернув мене в реальність краще за будь-які розумні думки. Я миттєво підвелася з ліжка, вмилася і попрямувала на кухню. Бабуся якраз накладала на тарілку свіжу порцію сирників — гарячих, паруючих. Ммм, смакота! Іноді для відновлення віри в нормальність світу достатньо бабусиних смаколиків.

— Оце ти соня сьогодні, Квіточко! — бабуся підсунула мені тарілку з сирниками й поставила поруч піалу з медом — саме з ним я найбільше любила їсти сирники. — З хлопчиком вчора гуляла?

— Та немає в мене ніяких хлопчиків, ба! — я полила сирник медом і з насолодою відкусила шматочок. — Я локацію для нової фотосесії Мар’яни шукала.

Розповідати бабусі про магію й напад на мене я не збиралася. Не треба їй таких хвилювань. Та й як би це взагалі звучало?

«Ба, мене вчора мало не придушив відьмак, а потім мене врятував інший, але він втік і навіть не сказав, як його звати».

Ні, дякую. Деякі події краще поки залишити при собі.

— Знайшла? Вона мені зранку писала, питала, де ти зникла. Я сказала, що спиш. Ти що телефон вимкнула?

— Ой, точно!

Я підскочила й побігла в спальню. Знайшла в сумочці телефон — розряджений. Вчора я так перехвилювалася, що забула поставити його на зарядку.

Повернувшись на кухню, я доїла сирник і поставила варитися каву. Мені потрібно було якнайшвидше прокинутися. Після обіду в мене якраз була запланована фотосесія з Мар’яною. Робота завжди трохи приводила мене до тями — коли дивишся в об’єктив, ловиш світло й ракурс, для зайвих думок просто не лишається місця. Ми з Мар’яною дружили ще зі школи, але вона ніколи не користувалася моєю дружбою і завжди платила за фотографії, та ще й рекламувала мої послуги у своєму блозі. І бабусю мою навчила знімати відео — вона швидко захопилася цією ідеєю й почала вести кулінарний відеоблог. Спершу я думала, що бабуся кине цю затію за тиждень, але ні — тепер вона сперечалася зі мною про ракурси, світло і монтаж так серйозно, ніби все життя цим займалася. Якби не Мар’яна, ми з бабусею виживали б, а так цілком нормально живемо й маємо непоганий підробіток.

Фотографуватись ми з Мар’яною пішли в той самий парк. Сонце стояло високо, навколо гуляли люди, діти бігали доріжками, і все виглядало настільки звично, що вчорашній напад міг би здатися поганим сном. Я намагалася не думати про нього, але коли проходила повз те саме вишневе дерево, відчула неприємний холод на шкірі попри теплий день.