Розділ 1

Даромир

Ніч давила на мене — важко, ніби лежала на моїх плечах каменем. Повітря здавалося густішим, ніж зазвичай, і навіть дихати було важко. Я ненавидів це відчуття залежності, слабкості, контролю над своїм життям. Воно поверталося щовечора, без запізнень і винятків. Ще не зовсім стемніло, а я вже відчував, як вглибині пробуджуються темні емоції, як роздратування і злість знову витісняють всі теплі почуття. Я ловив себе на тому, що починаю дратуватися навіть від дрібниць — від звуку власних кроків по гравію, від далекого сміху людей, від чужої безтурботності, яка різала слух сильніше за будь-який крик. Я так втомився від цього. Втома була не фізичною — вона осідала десь глибше, накопичувалася шарами, як пил, який уже неможливо просто змахнути. Я так хотів знову відчувати себе нормальним. Без постійного внутрішнього контролю, без страху, що в наступну мить все зруйную. Але не міг. Я був проклятий. І цього вже не виправити. Мабуть. Ця невизначеність дратувала навіть більше, ніж саме прокляття.

Я повертався додому через парк — звичний маршрут, щоб додати в своє нікчемне життя хоч трошки приємностей. Тут було тихіше, ніж на вулицях, і хоча тиша іноді тільки підсилювала думки, зараз вона працювала на мене. Аромати квітучих дерев трохи, але все ж мене заспокоювали. Та тільки не встиг я пройти й кілька метрів, ледве вдихнув ці солодкі аромати, як почув в глибині парку приглушений крик.

— Допоможіть! — кричала дівчина, але якось здавлено, ніби хтось стискав її шию.

Я не гаяв ні секунди — рвонув на цей крик. Тіло відреагувало швидше за думку, і це навіть трохи потішило — значить, не все ще втрачено. Звичка рятувати людей нікуди не ділася після прокляття, вона давала мені відчуття, що я не такий вже й поганий. Принаймні, поки я біжу на чийсь крик, а не стаю його причиною.

Вже за мить я вибіг до вишневих дерев під якими й побачив їх — темного відьмака і дівчину з переляканими очима. Відьмак стискав її шию іскристою синьо-чорною магією, піднявши на пів метра від землі, й тягнув з неї життєві сили. Потік виглядав нестабільним, рваним, але від цього ще більш небезпечним — у ньому відчувалася не тільки сила, а й жадібність. Я не думав. Я діяв на інстинктах. Одним різким рухом розсік його потік магічним батогом — золотава лінія зірвалася з моєї долоні й обірвала атаку відьмака. Удар супроводжувався коротким тріском, ніби розірвали натягнуту струну, і повітря на мить спалахнуло теплим сяйвом. Відьмак не очікував, що йому хтось завадить і розгубився, відпустив дівчину. В ту ж мить вона гепнулася на землю й тихо вилаялася. Я кинув в неї швидкий, оцінюючий погляд. Жива і добре. Зараз не до неї. Відьмака треба зупинити. І зробити це потрібно нормально, в рамках закону, поки моє прокляття остаточно не взяло гору і я його не прибив.

Я перемістився трохи вбік, щоб затулити собою дівчину, однією рукою виставив магічний щит, а іншою почав атакувати магічним батогом — моїм улюбленим прийомом, який не сильно калічив, але добряче виснажував супротивника. Щит з’явився переді мною напівпрозорим бар’єром, в плетінні якого ледь помітно пульсували сріблясті нитки. Батіг слухняно атакував, реагуючи на найменший рух, розсікаючи повітря короткими, чіткими дугами. Відьмак виявився сильним. Він спритно ухилявся від моїх атак й бив потужними енергетичними кулями від яких мій щит зрадливо тріщав. Кожен удар віддавався в зап’ясті глухим болем, ніби я тримав не магію, а щось значно важче. Демонічні сили. Однозначно, вони. У його атаках була груба, агресивна енергія. Звичайний відьмак, що вирішив піти стежкою зла, так сильно не лупить.

Я вперто продовжував виснажувати відьмака, хоч і не був впевнений, що мені вдасться перемогти його в рамках закону. Кожен мій удар був точнішим за попередній, але й кожен його — важчим. В нього була перевага — ті, хто перейшов на бік зла, не зважали на магічний кодекс. Вони били підло, вони могли вбити. Я бачив це в його рухах — жодних обмежень, жодних вагань. А я не мав права — не тому що поважав закони, а тому що був в першу чергу людиною. І не хотів впасти ще нижче, ніж уже знаходився. Навіть якщо це означало ризикувати більше, ніж хотілося б.

— Обережно! Зліва! — почувся дівочий писк за моєю спиною. Голос був різкий, зірваний, і в ньому змішалися страх і якась дивна впертість. Я здивувався. Вона що, досі не втекла? Зазвичай люди після такого не стоять на місці, а біжать, не озираючись, навіть якщо ноги підкошуються.

Я нічого не відповів. Я прекрасно бачив, що на мене мчить енергетична куля. Вона розтинала повітря зі свистом, залишаючи за собою короткий слід спотвореного простору. Та тільки я зробив крок вбік, щоб ухилитися, як відьмак наступним ударом атакував справа. Він діяв швидко, майже без пауз, ніби намагався загнати мене в кут і змусити помилитися. Я ледь встиг відскочити, яскраві блискавки пройшли буквально в кількох сантиметрах від моєї руки.

— Та щоб ти провалився! — я почав скаженіти.

Злість пробудила в мені темні сили, які вже жадали вирватися назовні й знищити клятого відьмака. Вони піднімалися важкою хвилею, обпікаючи зсередини, стискаючи горло й збиваючи ритм дихання. Я вже замахнувся рукою, збираючись викинути темний потік, як під ноги прилетіла вибухова куля, що повалила мене на землю. Удар був глухий, різкий, земля піді мною здригнулася. Світ перевернувся, змішався з пилом і вишневими пелюстками, що розлетілися в різні боки.

— Він тікає! — в ту ж мить заволала дівчина.

Я підскочив. Рефлекси спрацювали швидше за втому, хоча сили вже покидали мене. Я хотів затримати відьмака магічним ласо, але він вже зник між будівлями. Лише короткий сплеск темної енергії вказував, куди саме він подався, але й той швидко розчинився в нічному повітрі. Бігти за ним не було сенсу. Та й сили закінчилися, якщо чесно. В руках з’явилася неприємна слабкість, а всередині залишився глухий відголос боротьби. Я все одно з ним не впораюсь. Хай ловлять інші шукачі.

Обтрусившись, я глянув на дівчину — вона вперто стояла під вишнею, ніби заклякла. Пелюстки повільно осідали їй на плечі та волосся, але вона навіть не намагалася їх змахнути. В мене не було часу на розмови, але я все ж підійшов до неї, щоб перевірити, чи не потребує вона ще якоїсь допомоги.