Квітка для моря

  Памʼятаю,  коли завершувалось щось, що мені подобалось, я уявляв продовження. Ніби в книги, до якої автор обіцяв не писати продовження, раптом вийшла друга частина. Я ходив уявляючи друзів поруч, або навіть того кота, який помер від старості коли мені було вісім, але в моїй голові він жив ще пів року.  Ця звичка дуже заважала, особливо коли я став дорослим і моментів де потрібно було когось, або щось відпустити стало багато.

  Сьогодні я проснувся рано, дуже рано. А все для того, щоб зустрітись з Розе. Насправді, то було не її імʼя, але вона так любила троянди, що якось навіть непомітно для нас самих вона стала Розе. Ми познайомились з нею, десь більше ніж пів року тому, коли двоє потрапили на Чеджу в якості інтернів в одну з місцевих лікарень. Ми навіть не були в одному відділені, адже вона працювала з дітьми, а я лікував сердця. Одного разу, вона навіть сказала, що я зміг вилікувати і її хворобу. Але вона змушена повернутись назад. І так як, її літак не був вечірнім, ми вирішили зустрітись на світанку.

«13 липня, 06:55» вибило на екрані телефона коли я розблокував його.
Перейшовши в повідомлення я знову натиснув на фото зроблене два дні тому.

 « «07:40» Зустрінемось завтра зранку на стежці що веде до сходинок на наш пляж» рясніло повідомлення під фото. Ми стояли поруч на пляжі поруч. Вона, яка діставала мені до підборіддя, хоча й не була високою, одягнена в білу сукню по коліна та коричневе пальто, а поруч я. Посміхнувшись сам до себе я піднявся та почав збиратись.

 Швидко одягнувши штани та блакитну рубашку, як тоді на фото став збирати в рюкзак її улюблені солодощі.

 «Так, потрібно не забути купити по дорозі квіти» - з цими думками я поглянув в дзеркало поправляючи волосся. В останні дні мене переповняли радість та сум одночасно. Ніби ти на гойдалці і ти не можеш зрозуміти  хто тебе гойдає, чи то вітер, чи чиясь рука. Таке бувало в переломні моменти, коли потрібно було перейти на новий етап, коли потрібно було відпустити.

  Здавалось, хтось в середині звʼязав вузол і стягував його, сильніше, і сильніше. Поклавши руку на груди я намагався заспокоїти себе глибоко  вдихнувши. Так, головне не плакати і не накручувати себе. Перевівши погляд на стіну де висіли її малюнки та наші фото відчуття всередині посилилось. Ми були друзями, а можливо чимось більшим. Ми були закохані, а можливо чимось більшим. Ми ніколи не говорили про це, але чомусь знали, відчували. Це було щось, що я не міг описати, до чого не міг підібрати слова. Ми спішили на допомогу один одному, ми розповідали історії та секрети. Бувало навіть про щось пліткували. Готували по черзі, допомагали в справах, носили гарячий суп з молюсків коли хтось прихворів. Неможливо сказати коли це розпочалось, коли ми стали такими близькими. Це було раптово та повільно одночасно. При цьому, ніхто не казав високих слів дружби чи кохання. Я хотів би поговорити з нею сказавши чітко про те, що всередині, але чи не запізно вже? Чи можна змусити полетіти метелика з поломаним крилом в небо, щоб той наздогнав іншого?

  На малюнках розпліталась природа, декілька портретів перехожих, та навіть мій і море. Ми часто ходили на побережжя дивитись на море. Коли вона приїхала, то не вміла плавати, тому я навчав її. Вона все ще плавала не дуже добре, але доволі непогано. Поправивши ще раз волосся та накинувши темне довге пальто я направився до виходу з сумкою в руках.

  Вже насунувши білі кросівки я поглянув на благовонія які залишив вчора біля виходу, але так і не запалив. Взявши в руки три палочки я покрутив їх в долонях та поклав в рюкзак покинувши будинок. Погода на дворі була по ранішньому чудова. Я любив такі ранки, вона теж. Прохолодне повітря, роса на траві та деревах, співи птахів. Кажуть, природа говорить з людьми, але ми не розуміємо її. Але як ж знайти того перекладача, та чи є він?

  На небі були сірі хмаринки які плавно пливли собі одна за одною. Мабуть буде дощ. Я глибоко вдихнув, щоб остаточно зібратись та взявши велосипед рушив в дорогу по невеликій стежці.

  Мені подобалась ця місцевість, як і їй. Хоча вона вважалась більше як невелике сільське поселення біля міста в яке ми їздили працювати. Тут панувала природа – безліч дерев, птахів, чиї співи було чути повсюди та свіже морське повітря. Проїжджаючи велосипедом від колес відлітали опавші квіти вишні яка була на піку цвітіння. Її запах теж був майже скрізь, як і її квіти. Насправді це виглядало неймовірно. Я ще з дитинства любив такі дні.

 «Сьогодні пошукові роботи будуть завершені. Рятівники повідомляють, про можливе віднесення тіл дитини та молодої жінки течією. Буде проведена робота та надана допомога родичам зниклих.» лунало з радіо яке стояло на підвіконні невеликого магазинчику біля якого я зупинився.

-О, доброго ранку. Що будете брати сьогодні? Доречі, в мене є ті маленькі троянди які ви шукали? – привіталась власниця магазину яка вже була пенсійного віку, але дуже рухлива і правду кажучи іноді занадто. Вона піднялась поправляючи свій сині светр показуючи мені квіти.

-Всього сім з половиною тисяч вон. Недорого і я вам більше скажу, для вас зі знижкою. – вона протягнула його мені.

  Невеликі червоні троянди мали доволі сильний запах меду. Один, два, три... Девʼять і десять. Хм, десята квітка була дещо не така яскрава як інша та навіть втратила декілька пелюсток, але я вирішив взяти.

«Дуже сумно, що рятуючи дитину, ми втратили два житті. Нажаль, море часто буває непередбачуване» - продовжувало лунати з приймача.

-Ви повернетесь в Сеул? – запитала вона мене дещо стихшим голосом.

-Не знаю. – я звів плечима та оплативши квіти повернувся до виходу.

-Кажуть буде сильний дощ. Не промокніть. – почулось в спину від власниці.

 Я поклонився в знак вдячності та вийшов.  Хмари дійсно ставали темнішими. Поглянувши на годинник, я сів на велосипед та рушив на зустріч. Всю іншу дорогу я мчався швидко, що місцями навіть заросив нижню частину штанів. Вже майже поруч я побачив її, в тій самій білій сукні та з розпущеним волоссям. Вперши велосипед об дерево, взявши квіти та сумку я підбіг до неї та обійняв.