Розділ восьмий

Ліля

Вадимові доторки відігнали холод. Я не просто зігрілась, а нарешті відчула себе потрібною. Достатньою мірою, аби мене не воротило від себе самої, аби розслабитись і повірити чоловікові. Не до кінця, звісно. Довіряти повністю я могла хіба що своєму братові. Проте Вадим не здавався зрадником, а ще він був поруч – велика рідкість для мене.

Прокинувшись, я довго прислухалась до відчуттів, намагалась зрозуміти, що змінилось. Можливо, мені нарешті не самотньо.

Звісно, тимчасово.

– Доброго ранку, – я перекотилась на живіт і зазирнула Вадимові в обличчя. Він не спав, хоч і лежав з закритими очима; вуст торкнулась слабка усмішка.

– Ти мені не наснилась.

– Тобі часто сняться гарячі дівчата?

– Ні, але в реальності полум’яних квітів торкнутися ще важче, ніж у своїх фантазіях.

– Як поетично ти про мене говориш, – гмикнула я, вибираючись з ліжка. – Навіть не віриться, що поліцейський.

– Я не одразу пішов в поліцію, і в мене гарна освіта, – Вадим сів. – Два роки я провчився на літературному, щоб ти знала.

– І як воно?

– А ніяк. Зрозумів, що писати все одно не буду, а як і буду, то для цього не потрібна освіта. Але я все ще люблю читати. Це трошки додає поетики мовленню і вигадливості на допитах, коли доводиться витрясувати з чергового довбня щиросердне зізнання у якомусь кривавому огидному злочині.

– Як це романтично. Література, що допомагає боротися зі злочинністю. В житті також ж лиходії, подібні до книжкових?

– Зазвичай вони примітивніші, не шукають стільки мотивації і не мають настільки продуманих дій. Зате ляпів в реальності разів в десять більше, аніж у найпростішому любовному романі з детективною лінією, – закотив очі Вадим. – Проза життя – доволі складний жанр, проте він точно не відноситься до «високих». Буденність паршива, Лілю.

– Ой, кому ти розказуєш.

Я вислизнула зі спальні і пішла до душу, неохоче залізла під прохолодні струмені води. Мені здавалось, що сліди доторків та поцілунків занадто легко змиваються зі шкіри. Коли тебе навіть за руки хапає ненависна людина, буває важко позбутися відчуття її пальців на зап’ястку, а тут – одна секунда, і все готово. Навіть образливо.

Може, тому самотність і поширена настільки, що все хороше залишає нас, не встигнеш і моргнути, зате погане тягнеться шлейфом і переслідує на кожному кроці.

…Вадим приготував сніданок сам. Точніше, розігрів щось з залишеного Левом, але навіть така турбота – незвична. Мене часто годували чоловіки, але то завжди був або брат, або чоловік найкращої подруги – коли я у них гостювала.

Їли ми мовчки. Треба було поговорити, але про стосунки нічого заводити не хотілося, тому я вирішила одразу переключитись на нашу справу.

– Думаю, сьогодні я спробую потрапити до кабінету Галини Миколаївни, подивитись документи, – повідомила я Вадиму тоном, яким зазвичай нормальні люди говорять про прогноз погоди. – Можливо, мені попадеться щось цікаве.

– Ти впевнена, що варто так ризикувати? – Лютий кинув на мене погляд з-під лоба. – І що ти справді там знайдеш щось цікаве?

– Шанси є.

– Але чи варті вони ризику?

– Зі мною нічого поганого не трапиться. Я в клініці на своїй території. Ти ж це розумієш.

– Боюсь, ти не до кінця усвідомлюєш, що таке Стрельбицький, – заперечно похитав головою Вадим. – Лілю.

Він схопив мене за руку і притулив вуста до шкіри. Доторк обпік несподіванкою, і я відчула, що мимоволі усміхаюся.

Це було приємно. Його турбота. Його близькість. Мені щиро хотілось затриматись якомога на довше поруч з Вадимом.

– Квітко, ти повинна себе берегти. Якщо з тобою щось трапиться, ми не отримаємо нічого в плюс. І цілу тебе в мінус.

– Постараюсь переслати інформацію до того, як мене спіймають на гарячому, – підморгнула я Вадимові.

Він сприйняв цей жарт занадто серйозно. Сірі очі вгризалися в моє тіло, і я відчувала, як поколює у ребрах та грудній клітині. Погляд, яким Вадим мене палив, не мав в собі нічого спільного з бажанням, тільки з небезпекою, на яку я мимоволі себе наражала.

Олег ніколи не дивився на мене так. Та власне, він не вмів.

– Я не про це тобі кажу. Не про збереження інформації, – заперечно похитав головою Вадим. – Ти повинна мені пообіцяти, що подбаєш про себе.

– Повір, я завжди про себе дбаю, – я повільно нахилилась до Лютого і поцілувала його у щоку. – Обіцяю. Я себе берегтиму.

Він затримав мене, опустивши руки на стегна, і повернув цілунок – повільно і водночас пристрасно, не відпускаючи ані на крок від себе. Тоді прошепотів:

– Не дозволь нікому тобі зашкодити і, будь ласка, нікому не довіряй. Гроші можуть купити навіть того, кого ти вважаєш своїм ідеалом.

– Лютий, ти погано мене знаєш. У мене нема ідеалів, – заперечно хитнула головою я. – Якщо підносити людей на п’єдестал, їм боляче звідти падати, а я лікар, я ненавиджу завдавати біль. Комусь. Собі.