Розділ сьомий

Вадим

Обережні доторки Лілі, що проходили по самому краю моєї рани, анітрохи не завдавали болю. Вона промацала край старого рубця, поверх якого я отримав новий, і зітхнула.

– Шрам буде доволі паскудним на вигляд, але рана затягується. Бачу, у тебе справді хороша регенерація, Вадиме.

– Заживає, як на собаці, – гмикнув я. – Завжди хлопці на роботі заздрили.

– По-моєму, їм радше слід було б навчити  тебе не лізти під кулі та ножі.

– Така вже у мене професія. Рятувати людей, підставляючись самому.

Ліля зітхнула.

– Мені здавалось, зазвичай так про себе кажуть слідчі або рятувальники, не поліцейські. А ти, виходить, готовий йти на ризик.

– Ти не віриш в нашу поліцію?

– Чому ні? Вірю. Просто не завжди вона працює так якісно, як мені б хотілось. І не говори мені, що це я просто мало поліцейських знаю, мені знайомства з вашим полковником вистачило по вуха.

Я скривився. Те, що до Лілі приходив Сліпчик – водночас і очікувано, і погано. Я не сумнівався, що мене не залишать так просто в спокої і не дозволять робити все, що заманеться, але те, що начальник прийшов власною персоною, а не послав когось з підконтрольних йому слідчих, значило чимало.

Чимало поганого для мене і для Лілі.

– Ти можеш переконати мене в тому, що поліція справді ефективна, на власному прикладі, – раптом пожартувала вона. – Без нових знайомств.

– Ти чекаєш, що я посаджу Стрельбицького?

– По-моєму, це звучить як ідеальна тема для першого побачення.

Я розреготався.

– Ти шалена.

– Тобі не подобається?

– Та я в захваті! – вигукнув я і зі сміхом додав: – Тільки це не так просто робиться, як нам би з тобою хотілось, але пусте. Впораємось… Ти давно його лікуєш?

Ліля знизала плечима, мовчки прибрала всі свої медичні інструменти та мазі, якими обробляла мені рану, і пішла на кухню. Я швидко поправив футболку і рушив слідом за нею. Жінка взялась розігрівати вечерю та заговорила, розповідаючи мені про Стрельбицького так, ніби це просто пліткарство з подружкою.

– Десять років тому він намагався підбивати до мене клинці, а я його послала. Зрештою він вирішив, що найкращим вимушеним контактом буде ходити до мене, як до лікаря, і так загнав сам себе в пастку. Я не заводжу стосунки з пацієнтами, а від мого лікування він відмовитись не зміг, бо воно єдине виявилось ефективним. З його-то спиною.

Мій батько мав хороше здоров’я – достатнє для того, щоб безкарно зводити своїх жінок в могилу, – але одна стара травма не давала йому спокою вже багато років. Вона, напевне, прогресувала.

І я не бажав йому видужання.

– З тих пір він регулярно ходить до мене на прийоми, дзвонить у будь-який час дня і ночі, якщо йому стає недобре, і зриває мені купу планів, зате гарно платить. А ще завдяки ньому я не втратила роботу. Мій колишній чоловік дуже хотів, щоб ми не працювали в одній клініці, і, звісно, заради цього він не збирався звільнятися сам.

– Тобто, ти відчуваєш до Стрельбицького вдячність?

Тонка футболка, яку носила Ліля, натягнулась на її плечах. Я подумав, що під тканиною, напевне, по шкірі дівчини пройшла хвиля неприємного, липкого холоду. Напевне, я вжив неправильні слова. Не слід було такого говорити.

– Якщо чесно, попри те, що він справді мені допоміг, я відчуваю до нього лише стійку огиду, – відповіла Ліля. – Як до чоловіка. Що стосується його як пацієнта, то я лікар, і, звісно, я намагаюсь допомогти йому.

– Як лікар, ти могла би вчинити злочин, щоб позбавити світ від Стрельбицького.

– Ні. Залишу цю ношу на тих жінок, кого він все-таки заманить до шлюбу, а свою кар’єру через нього я не псуватиму. Є багато інших, більш порядних справ, якими можна позбавити світ великого зла. А що? Плануєш мене підмовити?

– Я поліцейський!

– Це ще нічого не означає.

– Ні. Звісно ні, не планую.

Стрельбицького важко посадити – але мені хотілось довести, що закон може взяти над ним гору. Що існує в цьому світі бодай примарна тінь справедливості, і вона хоча б раз у житті накриє. Я з задоволенням подивлюсь на його пику, коли він опиниться за гратами і казатиме, що це я винен, я – зрадник, поганий син.

Найліпший комплімент на світі.

Дивлячись на те, як Ліля кружляла по кухні, розігріваючи принесені її братом страви, я намагався вигадати: що ж зробити, аби спіймати лиса у курнику? На гарячому?

– Слухай, – спитав я, – а ця благодійна програма, про яку ти говорила. Ти знаєш деталі? Скільки взагалі людей зголосилось взяти в тому участь і… Можливо, я б міг підіслати туди крота?

Ліля знов напружилась – як завжди, коли мова заходила про її лікарню.

– Не думаю, що тобі варто ризикувати кротом настільки сильно. Навіть якщо ти знайдеш людину з травмою, що потребує імплантації чи протезування. А так просто, здоровому, пролізти у систему не вдасться, хіба що то буде лікар. Щодо програми, то я сама не знаю жодних подробиць, окрім брошурки.