Розділ п'ятий

Вадим

Без Лілі я почувався гірше, аніж поки вона кружляла поруч. Ніби організм підступно вступив в змову з моїми ворогами і намагався витягнути з мене останні сили.

Ліля лишила поруч пляшку з водою і порожню склянку, і на деякий час мені цього вистачило – аж доки я випадково не зачепив їх рукою.

Вода полилась прямо на підлогу. Я сів, хоча Ліля попереджала, що різкі рухи не підуть мені на користь, підхопив пляшку, але запізно. Вода заливалась всередину тумбочки, і я смикнув за дверцята.

Вони виявились відчиненими. Дрібні крапельки стікали по внутрішній поверхні і лилися прямо на папери, які лишила Ліля. Я швидко забрав їх зі шляху води, а тоді ковзнув поглядом по заголовку, керуючись дурнуватою професійною звичкою видивлятися все і всюди.

Стрельбицький.

Квітка казала, що він був її пацієнтом, але я не думав, що вона тримає його справу у себе вдома під рукою. Хоча, якщо жінка живе сама, не дивно, що може прихопити якісь папери з роботи, аби потім, ближче до вечора, детальніше їх вивчити.

Зазвичай зайняті люди часто так роблять.

Це перетворює їх квартири на ідеальне місце для пошуку доказів.

Якби Стрельбицький був звичайним злочинцем, якого я вистежую, можливо, я б і не поліз у ці папери. Але зараз, невдоволено кривлячись і притискаючи одну руку до рани, що рознилась, ніби вирішила мучити мене замість совісті, я взявся гортати сторінки.

Отже, він доволі серйозно хворіє. На мене дивились заповнені густим нерозбірливим почерком сторінки вперемішку з друкованими призначеннями. Ліля робила помітки, а в кінці написала кілька слів крупно і навіть підкреслила їх.

– Дієта, кава, подразники, авто, – зачитав я. – Операція. Що, тату, ти вже довів себе до такого краю, що тобі потрібно оперуватися?

Судячи з усього, так. Знизу були примітки стосовно імплантації, а потім заповнений бланк на замовлення. Цікаво, чернетка чи чистовик, який не відправили?

– Отже, для себе ти збираєшся замовляти імпланти з технологіями Матвія Лозового, – скривився я, обережно складаючи документи і запихаючи їх назад. – А як для людей, то плануєш виграти тендер, гребти гроші від держави і встановлювати свій.

Від цинізму ситуації я мало не заскрипів зубами. Здавалося б, чому дивуватися… Мій батько завжди був потворою, яких ще тільки пошукати треба. 

Кіт невдоволено нявкнув, спостерігаючи за тим, як я складаю папери і закриваю тумбочку. Вода вже вся витекла на підлогу, і її слід було б чимось витерти, але нічого, окрім запханої під подушку нічної сорочки Лілі, під руку не потрапляло.

Ні, це точно погана ідея. Я не псуватиму її речі.

– Не дивись так на мене, друже, – я відсунув кота, коли той спробував подряпати мене лапою. – Я не бажаю твоїй хазяйці нічого поганого. Воно вилилось випадково.

– Няв!

– Ти правий, в папери я заліз вже не настільки випадково і ненароком, але це все одно нічого не означає. Я не збираюсь використовувати те, що знайшов, проти неї.

Лише проти Стрельбицького.

Погано тільки, що він може дізнатися, звідки мені це відомо, і тоді вдарить не тільки по основному винуватцю, а й по Лілі. Він взагалі любить мститися, з приводу і без, а коли вже тут матиме таку чудову формальну причину…

Гаразд, можливо, мені не слід про це думати.

Я підвівся на ноги і, спираючись однією рукою об стіну, пошкутильгав до вітальні, а потім звідти – на кухню. В голові трохи паморочилось, і слабкість сьогодні була сильніша, ніж учора. Напевне, організм забирає всі сили на видужання, а я не даю йому відпочинку.

Зрештою я все-таки дістався до кухні, взяв нову пляшку мінералки, ганчірку, якою, я сподівався, можна витерти підлогу і не отримати від хазяйки квартири прочухана – і саме в цю мить хтось смикнув дверну ручку.

В грудях крізь слабкість пробилось дурнувате відчуття небезпеки. Воно нагадувало неприємну печію, що розгоралась десь під шкірою і ставала сильнішою щосекунди. У мене давно вже не було приступів паніки, вони залишилися в дитинстві, але ось це нагадування про те, яким я беззахисним можу виявитись, переслідувало по п’ятах все життя.

Клятий батько.

В дверях задзвеніли ключі. Я не сумнівався, що це не Ліля, і розумів, що маю забратися з кухні. Повернутись в спальню, а краще – взагалі залізти в шафу. По-дитячому, але мене не повинні тут бачити.

Однак мені не вистачило швидкості. Я подолав шлях лише до коридору, і в ту ж секунду двері відчинилися. Незнайомець, одного росту зі мною, але притому ще й доволі кремезний, зайшов всередину і здивовано витріщився на мене. Я відступив на крок назад, і клята рана змусила повільно осісти на табурет, який так вдало опинився поруч.

Чоловік нависнув наді мною, схрестивши руки на грудях.

– Хто ти такий і що ти забув в квартирі Лілі? – похмуро спитав він.

Замість відповіді я вдивлявся в обличчя раптового гостя і намагався зрозуміти, хто це такий. Я ніколи в житті не бачив цього чоловіка, але, попри все, він здавався мені знайомим. Щось вбачалось в цьому розрізі очей, у насичено-синій райдужці, чорному волоссі, трохи скуйовдженому та зачесаному назад. Шкіра у нього була смаглява, але у мене в голові промайнула думка, що вона мусить виявитись насправді блідою, а це так, обман зору.