Розділ четвертий

Ліля

Я давно не прокидалась в одному ліжку з чоловіком – і абсолютно точно раніше не прокидалась поруч зі своїми пацієнтами. Медична етика – це важливо.

Але, можливо, вчора був настільки жахливий день, що я забула про геть усе важливе на світі і просто коїла дурниці. Інакше не пояснити, як я вмудрилась вляпатись в такі проблеми і притягнути додому поліцейського, що веде справу проти Гната Стрельбицького.

Зрештою, мені добре було відомо, що Стрельбицький за людина. Чоловік моєї найкращої подруги був його конкурентом – і, напевне, Гнат з задоволенням би його знищив, якби досі, навіть через десять років після чіткої відмови, не сподівався на те, що Матвій пристане на його умови і стане його розробником. Стрельбицький заявляв, що вміє чекати.

Мені він теж це говорив.

Я зітхнула і повернулась на інший бік, де спав Вадим. Риси його обличчя розгладились, і, розслабившись, чоловік здавався значно молодшим, але все одно смертельно втомленим. Неприродна блідість, синці під очима, сплутані темні кучері, яких я обережно торкнулась кінчиками пальців, поправляючи його вихрасту зачіску, все це збиралось  в образ загнаної людини, яка не знає, як вибратися з пастки, але продовжує боротися за себе.

Цікаво, що за справу він розслідує і чи можу я допомогти.

…Якби мої думки зараз чув мій брат, Лев, назвав би божевільною. Я мала б знайти спосіб виставити Вадима геть зі своєї квартири і більше ніколи не перетинатися з ним, а не думати про те, як йому допомогти.

Але що ж поробиш, якщо я така необачна.

Я вибралась з ліжка, обсмикнула нічну сорочку, аби прикрити стегна, і рушила до вітальні. В спину полетіло хрипке:

– Дарма, в тебе такі ноги, що їх гріх прикривати.

– Непристойно витріщатись на лікарку, – озирнувшись, нагадала я. – Мені ще твоє життя рятувати, хлопче, так що краще тобі мене не дражнити.

– М-м-м… І як тепер перестати уявляти тебе в короткому медичному халатику? – розсміявся Вадим. – По-моєму, дуже хвилююча фантазія…

– Можеш забути про неї, короткі халатики – то не про мене. Я зазвичай ношу медичний костюм.

– Тоді милуватимусь тобою в цій сорочці, Квітко.

Фліртував він теж крізь втому і біль, але, здається, щиро. Я добре знала, що гарна, і зазвичай до таких проявів уваги ставилась дуже скептично, та сьогодні це виявилось несподівано приємним. Може, тому, що сам Вадим викликав у мене симпатію?

Я все-таки втекла до ванної, аби привести себе до ладу, і повернулась звідти уже в домашній в’язаній сукні, з зібраним у тугу косу волоссям. Прихопила градусник і сіла на краєчок ліжка, поруч з Вадимом.

– Ось, міряй температуру і не смикайся, мені потрібно подивитись на твою рану і вирішити, що ми з цим робимо далі. Сподіваюсь, там нема нариву. Болить?

– У мене все тіло болить, ніби по ньому бульдозером проїхалися. Напевне, синців повно, – скривився він. – Рана нормально.

– Це головне. Синці пройдуть. Помастимо дечим, є у мене один чудо-засіб, – пообіцяла я, підіймаючи край його одягу.

Смужка світлої шкіри над пов’язкою притягувала, ніби магніт. Я не стала боротися з бажанням торкнутись, обережно провела подушечками пальців по прямій, а потім підчепила бинти, знімаючи їх.

Вадим був худорлявим, але водночас сильним. Коли ворушився, я бачила, як напружуються м’язи. Захотілось потягнути одяг ще вище і подивитись на його плечі та руки.

Але зараз я бачила тільки розсип синіх ірисів на снігу – синці, що вкривали його шкіру. І рана, на щастя, не запалена, але до того, щоб зажити, тут далеко, як до неба пішки.

– Що там? – спитав Вадим. – Все погано?

– Ні. Нариву нема, зараз перев’яжемося, і все буде гаразд, – пообіцяла я йому. – Не хвилюйся. Здається, з регенерацією у тебе все в порядку.

– Бодай з чимось мені мало пощастити, – він провів долонею по обличчю. – Дякую.

– М?..

– Що не послала і допомагаєш, – пояснив він. – Дякую. Ти хороша людина.

– Я просто хороший лікар.

– Ти могла б лише залишити мене у лікарні.

– Мені просто дуже хотілось розігнати кров, – я сумно всміхнулась. – Дізналась вчора не найкращу новину, після цього мені вже було все одно, чим я ризикую і наскільки. Можеш вважати, тобі пощастило зіткнутись з дією адреналіну на мою зазвичай холодну і спокійну голову.

Вадим дивився на мене з-під напівопущених вій, і на губах його то з’являлась, то зникала слабка усмішка.

– Мені здається, Квітко, ти б навіть без тієї поганої новини кинулась рятувати. Є в тобі щось таке…

– Неадекватне?

– Типу того.

– Знаю, – я знизала плечима. – Це всіх лякає. Ти щойно познайомився з причиною мого розлучення, – злукавила трохи, бо Олега лякало не тільки моє небажання відступати і пристрасть до ризику, а й те, що я втратила дитину.

– Той твій колишній, певне, просто не створений для тебе. Мене це не відлякує, – озвався Вадим. – Навпаки, – в сірих очах промайнуло щось небезпечне, – тягне, мов магнітом.